Читать онлайн книгу "Святослав (укр.)"

Святослав (укр.)
Семен Дмитриевич Скляренко


Роман «Святослав» розповiдае про життя великого князя, полiтичного дiяча i военачальника, що княжiв наприкiнцi Х сторiччя в Киевi. Образ Святослава формуеться на очах у читача, князя показано вiд юнацьких рокiв до його трагiчноi загибелi, показано живою людиною зi своiми сумнiвами, надiями, болем та любов’ю до ключницi Малушi, яка прийшла в князевi палати як рабиня та й залишилась на все життя рабинею. Автор, твiр якого побудований на скупих лiтописних вiдомостях, рiзнобiчно i захоплююче зображуе подii давноминулоi епохи, даючи читачевi вiдчуття тих часiв.





Семен Скляренко

Святослав





Княгиня i рабиня

Книга перша



Мандруючи понад старим Днiпром
свiтанками, удень i вечорами,
вночi, пiд чистим зоряним шатром,
перед вогнем, що руки грiв теплом,
я думкою летiв через тумани.

Туди, в минувшину далеких днiв,
коли дiди, забутi й незабутнi,
уперше стали мiж високих гiр,
оглянули широкий виднозiр,
за поколiння дбаючи майбутнi.

Трудилися у потi своiх чiл,
орали землю, ставили оселi,
воздвигли городи i частокiл
i в клопотi буденних трудних дiл
сади садили, будували села.

Сварилися, бо рiд iшов на рiд
i плем’я кров братерську проливало,
на князя князь iшов, i був розбрiд,
i знов був мир, за рало брався рiд,
Русi знамена сонце осявало.

Боролись предки. З моря i степiв
ворожi хижi орди налiтали,
палили городи i нищили засiв,
та проти них вставала тьма списiв,
мечi iз пiхов люди витягали.

Спасибi вам за цю тернисту путь,
в трудi й на ратi гiдно ви стояли,
нiкому з нас нiколи не забуть,
i кожному годиться пом’януть,
що ви створили, що ви збудували.

Почнемо ж нинi повiсть цю смутну
про порохом повиту давнину,
про тi часи далекi й незабутнi,
коли дiди, прославленi в вiках,
виходили на свiй великий шлях,
за поколiння дбаючи майбутнi.

Приймiть же ви, далекi прадiди,
вiд вашого праправнука Семена
цей скромний труд, а ви, живi, – да не судiть,
якщо не все сказав – то доскажiть,
якщо не так сказав – то допишiть, —
зробив я те, на що хватило сили в мене…




Роздiл перший





1


Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.

Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам’яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.

Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.

Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiла зброя й одежа, складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.

Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неi – череп’янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев’янi кадоби, ночви, миски.

Нарештi полум’я освiтило й куточки хижi, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’янi постатi Перуна й Волоса, невеличкоi, бронзовоi, вкритоi прозеленню Роженицi – фiгурки голоi, iз складеними на животi руками жiнки.

У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв – спали.

Ант зняв iз стiни лук i тул[1 - Тул – колчан для стрiл.], поклав iх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.

У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Вiста.

– Що, отче? – запитав, протираючи очi, Микула. – На лови збираешся?

– Чув нинi нiччю рик, – вiдповiв Ант. – Пiду поникаю…

– То, може, пiшли би оба?

– Нi, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.

– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми пiдемо до лiсу.

Вiста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленоi риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.

Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина – в однiй сорочинi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:

– А що то за рик, дiду?

Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якоi готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.

– То й ти встала, Малушо?

– Я давно не сплю, дiду.

– Рикають оленi, – сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. – От пiду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.

– А ти не боiшся, дiду?

– Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiею стрiлою, а коли впаде – ножем…

Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта – засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.

Увiйшов Микула.

– Денниця[2 - Денниця – вранiшня зоря.] догорiла, – сказав вiн. – Свiтае.

Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебро води.

– Обмийся, – звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.

– То й сядемо, – владно промовив Ант.

Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшки, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не iв, усi мовчали.

Ант вiдклав своi стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив iх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.

Проте й зараз нiхто не почав iсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.

Такий був давнiй покон[3 - Покон – звичай.] iхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поiсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своеi жертви.

І зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.

Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.

Тодi Ант набрав нову ложку юшки.

– Боги прийняли жертву, – сказав вiн. – Будемо iсти ми, i щоб завжди нам було добре…

Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?



Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого – нiж, взяв у руки зроблений з буйволовоi костi лук, попробував тятиву.

Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського[4 - Джурджанське – Каспiйське море.] моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнськоi жили, i зараз, коли Ант натягнув ii й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.

– Грае! – засмiявся Ант. – Аби тiльки олень!

Так вони вийшли з хижi – батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезанiй поясом, озброений луком, стрiлами, – воiн; син його Микула – з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста – вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темноi ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.

Батько Ант зiтхнув – певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней воi – десять, двадцять, тридцять, – iх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи своi давнi лови…

Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта – старий бойовий кiнь – гриз на валу в’ялу пашу; навiть пес iхнiй – добрий пес, вовкодав, – постарiв, спав пiд стiною.

Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, iм стало видно хижi тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам’яного оскола.[5 - Оскол – скеля.]

Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа iхнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, тут двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.

Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки.

– То я й пiду! – промовив Ант, взявшись за лук.

– Іди, отче! – попрощався Микула.




2


Великий i численний рiд, один iз родiв полянського племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло – впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра – городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, череп’ям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили – деякi дуже давнi – з кам’яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини.

Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв – Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв… Але й з синами не пощастило Анту – чотири з них склали голови в далеких походах, три сини, що залишились живi, покинули пiд старiсть батька.

Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Воiка й батька Улiба, жили вони родом своiм у городищi в одному дворi, де на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд неi землянки молодих, ще далi – клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови, iли бiля одного вогнища, поважали й слухали старiйшин своiх. І старiйшини, правда, були того вартi – вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з’являвся ворог, водили людей на рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд.

Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як единий син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?!

Це почалося за старiйшин Воiка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний, дружний, i коли один воiн пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами – шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили своi хижi далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини – Бразд, Сварг та ще Микула.

Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжоi дружини, коли князь Ігор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i житиме з ними сукупно.

Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Ігор давав йому поприще[6 - Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.] землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi своiм княжим мужем.

Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Ігоря i коли на столi в Киевi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань – вiд рала й вiд дому. Княгиня ж Ольга завела скрiзь – i в Любечi також – уроки й устави[7 - Уроки й устави —податки.]. Устав iм робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.

Жив бiля батька син Сварг – золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню[8 - Кузнь – рiзнi вироби iз залiза.] постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу.

Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк.

Любеч – так здавна називали люди полянського племенi городище роду Воiкiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди – все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

Заглибившись у своi думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.

Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко звiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.

Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими, як вiск, стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.

Пiд ними ж, як воi, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунае клич, рушать уперед, – стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота – вiльшина.

Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти iхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.

Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки – вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.

Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.

Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М’яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипаноi червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почуе десь рику оленя.

Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив iх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.

Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя – i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв; нехай лягае спати. Ант зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги.

А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд… Їх було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.

Ант рушив по слiду оленiв. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли широким кроком, далi пiшли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували свiжою травою.

Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його, знову втрачав.

Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдшае, сонце опинилося в нього за спиною.

Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв – вони тiльки-тiльки пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.

Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.

І тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, – серед одноманiтного стрекотання коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди старiйшини Анта.




3


Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi в’ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами дерев.

Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.

Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з лiсу, батька не було.

– Забарився старiйшина, – сказав Микула. – Певне, далеко зайшов.

І коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з’явився Ант i наступного дня, й ще однiеi ночi.

Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе нарiзно, а все ж Ант – старiйшина: коли приiжджае хто вiд князя – вiн веде з тим мову, коли ставиться дань – йому належить перше слово… Микула не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, поiхали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, виiхали в поле.

Там, на високiй могилi з кам’яним пам’ятником колишньому старiйшинi iхнього роду Воiку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.



Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам’ятi; весь у вогнi, лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.

Микула й Вiста не вiдходили вiд батька, перевертали старiйшину, пiднiмали вище на соломi його голову, напували.

Уранцi й надвечiр невелика родина сiдала навкруг вогнища. Вiста наливала в миски страви, клала дерев’янi ложки. Їжа в них була одноманiтна, убога – юшка з в’яленоi риби з прiсними коржами, спеченими на камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз ситою[9 - Цiж iз ситою – кисiль з розчином меду.]. Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й Малуша дивились, як вогнянi язики обгортають i поглинають жертву, потiм починали iсти. Тiльки батько Ант нiчого не iв, лише зрiдка ковтав воду. Дивно було, як тiльки живе старiйшина.

Пiзньоi ночi Микула сидiв бiля вогнища i думав. Вiста i Малуша вже спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре корiння, неначе там хтось сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося, що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся безугавний, страхiтливий легiт, iнодi бiля самого порога лунали дивнi кроки – не людини i не коня…

Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi його предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що на свiтi е боги добрi i боги злi, що людина може жертвою купити у добрих богiв щасливе життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.

Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi, вiн пiзнавав за дверима кроки домовика, що мае цапинi копита, на вiтах дерев плакали, як малi дiти, нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури – душi предкiв.








Там, на високiй могилi з кам’яним пам’ятником колишньому старiйшинi iхнього роду Воiку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.



І раптом вiн почув тихий голос батька Анта:

– Микуло!

Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що батько Ант може подати голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.

Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи справдi то син стоiть перед ним.

– Микуло!

– Це я, батьку Ант! Що треба?

Старiйшина сказав:

– Нiчого… Чи готовi сани?

– Сани?

– Так, так, вони мусять стояти за порогом… Подивись…

Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн збирався у далеку дорогу – до пращурiв.

– Сани готовi, – сказав Микула.

– То й добре, – промовив Ант. – Я вже буду iхати. Вiн на мить замовк, одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим… Потiм сп’явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали Вiста i Малуша.

– Тут нiкого немае? – запитав Ант.

– Нi, батьку Ант, тут нiкого немае, – швидко вiдповiв Микула, думаючи, що старiйшина знову втрачае свiдомiсть.

Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть не хрипiв, не кашляв, був лише неспокiйний.

– За порогом хтось стоiть, – сказав вiн.

– Нi, батьку, – вiдповiв Микула, – там нiкого немае.

– Не говори, – перебив його Ант. – Я знаю… Вони стоять, ждуть. Іди ближче. Слухай, Микуло…

Вiн замислився, нiби пригадував щось.

– Так, так, – повiв далi вiн. – Отодi за лiсом мене вцiлив печенiг… стрiлою в груди… Але я вистояв, сховався, а потiм поповз у поле, вбив печенiга бiля могили старiйшини дiда Воiка. І там я довго лежав… Уночi ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Воiк, всi старiйшини, вони сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили… Але що, що вони менi сказали?

Ант знову замовк, заплющив очi, намагаючись, певне, уявити, як вiн лежав уночi в полi на могилi, як сидiли, поставивши бiля себе щити й спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один за одним вони говорили.

– Старiйшина Улiб сказав: «Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i немiчний, покличемо його до себе!». А старiйшина Воiк вдарив мечем об землю й мовив: «А хто берегтиме наш скарб?». Тодi всi сказали: «Нехай вже сам Ант думае, кому берегти скарб». Ти чуеш, Микуло… Сани стоять, я пiду до предкiв, i вiднинi старiйшиною роду будеш ти… Слухай, Микуло, i запам’ятай… Бранi були прежде дiдiв наших i при батьках наших, свiт стояв до бранi, брань була до свiту… Не я винен, що рiд наш розпадаеться i вже розпався… Але роди знову зiйдуться i зiллються. Тобi заповiдаю – бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв…

– Який скарб? – вирвалось у Микули.

– Цей скарб лежить у землi над Днiпром… Вiзьми рискаль i шукай його… Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром… Ти чуеш, Микуло?

– Чую, батьку Ант.

– Збережеш скарб?

– Збережу, батьку.

І раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало блiдим як крейда, погляд поплив по хижi.

– Ти чуеш? – тривожно запитав вiн.

– Що?

– Вони шумлять – iдуть. І несподiвано:

– Де мiй лук i стрiли?

– Он висить лук, а он стрiли.

– Дай менi лук, дай стрiли… Та швидше, Микуло… Микула кинувся до стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант встав з помосту, взяв лук i стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив iх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта.

За дверима лежала чорним-чорна нiч, нiчого не було видно – порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цiеi ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку лук, поклав на тятиву стрiлу.

– Бачиш, – хрипко сказав вiн Микулi. – Он вони iдуть на наш рiд, на землю нашу… Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв…

Так, нiби вiн був зовсiм здоровий, батько Ант прицiлився кудись у темряву, щосили натягнув тятиву – i задзвенiла вона, заспiвала стрiла, вирвалась i полетiла в темряву ночi.

А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився i важко впав на долiвку.

– Батьку Ант! – крикнув Микула. – Батьку Ант!

Вiн бачив, як лише раз дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.

У хижi стало надзвичайно тихо.



Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила iх, груди iм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своiх сусiдiв, щоб привести iх опорядити тiло i вже тодi поплакати.

Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.

Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав iх поруч iз тiлом: шолом у головах, меч – бiля правоi руки, щит приставив до нiг воiна. Бiля голови батька Микула поставив спис.

Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був повернутий до порога, – там стелилась нова його дорога до предкiв.

Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа.

Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про печаль – широку, як море, глибоку, як небо.

Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев’яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз вiн думав про це, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга.

І тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.

Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля – вiд звiра, – говорив Бразд.

Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв.

Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною корогвою, як не кричав на них. І тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.

– Батько Ант помер цiеi ночi… – сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив:

– Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.

Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:

– Сьогоднi треба й поховати його.

– Добре, – згодився Бразд, – поховаемо.

– У мене немае коней, щоб одвезти до городища.

– Дам конi.

– Хотiв би я й тризну справити…

– Дам вепра.

– Спалити б треба було батька… – сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.

– Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? І вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю.

– Так вiн же не всi, а старiйшина…

– Ет, старiйшина! – махнув рукою Бразд. – У землю… Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг – вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.

Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.

І жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону – нехай чуе душа мертвого, що за нею тужать усi.

– А про який же скарб говорив батько? – поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.

– Не вiдаю, – вiдповiв Микула.

– За городищем, над Днiпром? – Сварг довго дивився темними своiми очима на городище й могили за ним. – Але ж там живеш ти?

– Не знаю, брате, про що говорив батько.

– То я зараз i прийду, – сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. – Може, що треба й принести? Колоду на корсту[10 - Корста – труна.], цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!

Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!




4


Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зеленоi трави кiлька дереводiлiв кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неi вiко. Бiля ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi.

Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як велiв покон. Із хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта – сита й хлiб.

Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i поставили ii на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, нiби також сумував.

На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою – сонце схилялось все нижче й нижче.

– Почнемо! – промовив Бразд.

Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi. Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками, i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу.

Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили жiнки. Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Микула винiс iз хижi й розбив на дерев’яному чурбанi двi корчаги – на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi.

Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста – ii тужний крик залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi – там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м’ясом, готуватись до тризни по покiйному.

Старiйшину поховали над Днiпром одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв. Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином.

Колись, i це добре пам’ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воiка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в’ялих трав.

Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в своi щити, у нестямi закричали жiнки, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.

Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем iх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд iжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа – це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.

– Сядемо, люди, до вогню, – запросив Микула.

– То й сядемо, – залунали з усiх куткiв голоси.

А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.

Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м’ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.

Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м’ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.

Коли ж усi добре сп’янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:

– Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воiка, нашого полянського роду…

І люди, кожен по-своему, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:

– Нашого полянського роду… Один голос дуже спокiйно повiв далi:

– Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами…

Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:

– Боровся з ворогами….

Пили мед, рвали руками м’ясо, славили Анта.

…Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янiлий вiд меду й олу[11 - Ол – пиво.]. Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.

– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.

– Спати? – Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi.

– Правда, правда, – пiдтримав його Сварг.

– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.

Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув iх до вогнища. Потiм усi трое сiли до вогню так, що майже торкалися головами.

– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.

– А про яке дiло говорити маемо? – запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.

– Та про озадок[12 - Озадок – спадщина.] той, – вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум’я й жар.

– Слухай, Бразде! – крикнув тодi Микула. – Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок?!

– А коли ж про це й говорити, як не нинi, – суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом своi дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду[13 - Без ряду – без заповiту.] помер, то всiм дiтям озадок… Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон…

– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маемо ждати? Нинi кiнчимо все.

– Але що будемо дiлити? – обвiв очима хижу Микула.

– А все, – широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. – Все подiлимо, що лишилося по батьку…

У цей час древо у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались у всi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули iхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:

– Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати… Ех, брати, брати!..

– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаемось про озадок перед князем, нехай детський[14 - Детський – княжий виконавець.] iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун[15 - Гривня, куни – грошовi одиницi.] за в’iзд i на виiзд… А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаемось… Ну, говори!

– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.

– Нi, брати! – вiдповiв iм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.

– Вогнище тобi й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому вiдомо, що якщо отень[16 - Отень – батькiвський.] двiр буде без дiла, то належить меншому синовi… Ти, Микуло, менший, – твiй i двiр, i рiд, i вогнище… Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?

Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, – вiн дiе i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант… Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.

Але Микула не мiг розповiсти цього братам.

– Дiлiть! – сказав вiн i з одчаем махнув рукою. – Дiлiть вогонь, мене, жону…

– Навiщо нам дiлити вогонь, жону… – глузливо засмiявся Бразд. – Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному – свое….

– Дiлiть! – ще раз сказав Микула.

– А дiлити нам i небагато, – повiв Бразд. – Про двiр i хижу ми домовились – ти менший, це твое… Але е, Микуло, лядина[17 - Лядина – поле, оброблена земля.]…

Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.

– Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Киева.

– Навiщо менi вся земля? – хижо засмiявся Бразд. – Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв – от про що говорю. Кому ii дати?

– То, може, хай тобi i буде лядина? – допомiг Браздовi Сварг. – Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неi проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’еться. Бери ii собi, Бразде.

Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:

– Бери собi лядину, брате!

У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках… старий, немiчний кiнь.

– То й коня бери, – сказав Микула.

– Кiнь буде тобi, – заспокоiв його Бразд. – Кiнь при дому… А от возiв, iх два, – подiлимось, Микуло.

– Один буде тобi, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулi, а я скую собi сам.

– Вiзьму, – згодився Бразд. – Але там у клiтях е ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?

– Не треба, – вiдповiв Сварг, – скую.

– Тодi навпiл, Микуло?

– Бери хоч i всi.

– Нi, – заперечив Бразд, – тiльки навпiл. І корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.

– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.

Бразд байдуже махнув рукою:

– Нехай це буде тобi.

Аж тодi Сварг тихо промовив:

– А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало ii лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.

– Забирай усе! – крикнув Бразд.

– Бери, – згодився Микула.

І вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що справдi можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп’янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.

– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?

Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.

– Золота, срiбла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звiдки ж вони?

– Зажди, брате! – вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.

– Так, говорив…

– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобi казав.

– Бачу, Сварже, бачу, – запалився i Бразд.

– Так де ж цей скарб? – заревiв Сварг.

Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неi головами.

– Що ви говорите? – захрипiв Микула.

– Говори краще ти! – кричав Бразд.

– Вiддавай скарб! – волав Сварг.

І вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.

– Клянусь Перуном! – хрипiв Микула. – Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.

– Брешеш! – кричав Бразд i трусив Микулу.

– Лжа! – волав Сварг.

Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик – на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:

– Пощо убиваете? Пощо?

Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.

Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

– Ходiмо! – промовив Сварг.

– Пiдемо! – махнув рукою Бразд.

Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.

– Що то було? – запитала Вiста. – Чого вони тебе хотiли вбити?

– Мовчи! – вiдповiв Микула. – Мовчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб’е. Лягайте спати, спiть…

Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таемничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.

З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.




Роздiл другий





1


Гора[18 - Гора – найстарiша частина давнього Киева.], як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори – вiд Подолу, Днiпра й Перевесища – лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.

Одразу ж пiсля цього на Горi – у теремах княжих, на дворах воевод, бояр, тисяцьких i тiунiв[19 - Тiун и – урядовцi, виконавцi.], що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв[20 - Гриднi – княжа охорона.], смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, – запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.

Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi[21 - Жеравцi – блоки.], щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев’яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля[22 - Овочi – садовина, зiлля – городина.], поспiшали на роботу здателi[23 - Здателi – будiвельнi майстри.], всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.

Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своiми дворянами[24 - Дворяни – слуги на княжому дворi.], одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м’ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, й на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймаеться навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.

На головному концi[25 - Конець – вулиця.] Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола iхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи – бояри й воеводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.



Хтось торкнув княжича Святослава за плече:

– Вставай, княжичу, вставай!

Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука:

– Вставай-бо, княжичу!

І тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.

Бiля лiжка стояв вуйко[26 - Вуйко, уй – дядько, вихователь, пестун.] його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.

Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни.

Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi – сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, воевода Свенелд i ще кiлька бояр i воевод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.

Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього – стiльцi з високими спинками.

На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу – череп’янi миски й дерев’янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш.

Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, – у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi ii облягало червоне, заткане золотом корзно[27 - Корзно – мантiя, накидка.], темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов’язка, кiнцi якоi спускалися на груди, единий знак великокняжого роду – золота гривна[28 - Гривна – золотий обруч.] – поблискував на шиi, а на ногах у неi були червонi хзовi[29 - Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.] чобiтки.

Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про ii неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.

Тiльки княгиня увiйшла, сини, воеводи й бояри низько iй вклонились.

– Здрава будь, княгине! – мовили вони.

Княгиня вiдповiла на iх привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.

Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям – ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась iй i поцiлувала руку.

– Дозволь, княгине, подавати страви!

– Починай, Ярино! – вiдповiла княгиня.

Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м’ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем.

Але княгиня не робила знака сiдати до столу. Вона обернулась до воеводи Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев’яних мисок, поклав на неi потроху вiд кожноi страви, якi були на столi, – хлiба, м’яса, риби, сочива, – потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум’я.

Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.

На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неi син Святослав, по лiву – Улiб, а ще далi воеводи, бояри.

Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своiх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здаеться старшим вiд своiх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиi, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Інодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на свое.

Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум’янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.

Вона любила обох синiв, але серце ii чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька – чоловiка княгинi Ольги – Ігоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував ii саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!

Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.

І тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.

Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгинi, а потiм княжичам, воеводам i боярам, рука ii здригнулась, на чолi рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець ще вище, пiднесла його до келиха княгинi й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.

– Що ти наробила? – сплеснула руками княгиня.

– Матiнко княгине! – крикнула Ярина. – Це ж я… я не бачила, матiнко княгине.

Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю хвилину на стару жiнку, сиве волосся якоi вибилось з-пiд чорноi хустки, а очi закипiли слiзьми, страшно було дивитись.

– Матiнко княгине! – благала вона. – Прости мене, свою робу. Вiк працюю… цього не бувало… Стара я вже стала, немiчна! – бiдкалась ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.

У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi ii блищали недобрим вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.

– Вино проливаеться на щастя… А тобi чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже тремтить рука…

Терем киiвських князiв збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни – великий покой, у який через двое вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них скельцями лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього ранку приходили тiуни, бояри, воеводи, мужi нарочитi.

Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи. Лiворуч – перехiд до княжоi стравницi, праворуч – ще один перехiд, обабiч якого видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали своеi черги й дрiмали вночi гриднi, ще в однiй жив ларник[30 - Ларник – княжий писець i охоронник печатi.] Перенiг, що берiг харатii князiв i iхнi печатi, в самому куточку тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала бiля себе на Горi.

Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший камiнь в них поклав сам Кий. Пiзнiшi ж князi добудовували його й поширювали. Але все тут було, як i колись: у сiнях i переходах стояли важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий був до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й цвiллю, звуки крокiв лунали глухо, невиразно.

Зовсiм iнший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всi називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була Людна палата, де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались увiйти в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в крiслi пiд вiкном, чинила суд i правду княгиня.

З другого ж боку вiд сходiв починався самий верх. Тут була Золота палата, покоi князiв. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата. Була вона, як на тi часи, досить велика – крокiв тридцять завдовжки, десять-п’ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi, але високi вiкна, в олов’янi рами яких вставлено було склянi круглi шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало: срiбнi свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд стелею, високий помiст в кiнцi палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi списи над ним – знамена княжi, i ще два такi ж, але меншi крiсла без списiв обабiч.

Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд ii стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поiденi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.

Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли воеводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним киiвським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших киiвських воевод – залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воевод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiеi зброi висiли шолом i меч князя Ігоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.

І тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.

У палатi було кiлька дверей – праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом – до спочивальнi княгинi та ii покоiв. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi – чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але цими сходами ходили тiльки княгиня та ii сини.



Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила ii – то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починаеться день, слiд ждати лиха й надалi.

Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воевода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неi з лiвоi руки, встиг сказати:

– Недобрi вiстi з поля, княгине!

– А що?

– Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.

– Куди ж дивилася сторожа поля?

– Князь Оскол тут, сам скаже.

Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню.

– Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела[31 - Саркел – Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.], – встиг ще сказати Свенелд, – пограбували iх там, двох убили, а Полуяра ослiпили.

А в сiнях все зростае шум; перед княгинею, що вийшла з темних переходiв i стоiть, освiтлена багатьма вогнями, на порозi, низько вклоняються воеводи й бояри, до самоi землi згинаються тiуни:

– Здрава будь, княгине! На многi лiта, княгине!

Вона суворо оглядае весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброених високими посохами мужiв нарочитих, у яких на темних опашнях висять по двi-три золотi гривни, на воевод, що, погладжуючи довгi вуса, тримають правi руки на золотих яблуках своiх мечiв, на старших i молодших бояр, якi так низько вклонились, що не видно iхнiх облич.

– Здоровi будьте, воеводи, бояри, мужi! – вiдповiдае княгиня Ольга i, зробивши рукою знак Свенелду, починае пiднiматись сходами вгору.

За нею iдуть сини Святослав i Улiб, воевода Свенелд, тисяцький сторожi поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг.

Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою пiдiймаються сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiвае свiжий вiтер з Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище вiд усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця.

Княгиня Ольга сiдае в крiсло. Обабiч неi горять два свiтильники. Вiтер з Днiпра роздмухуе вогнi, мiнливе промiння блукае по палатi. Бояри, воеводи й тiуни встигли вже увiйти, стоять пiвколом попiд стiнами, й княгиня бачить iхнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi нарочитi й сини Святослав i Улiб.

– Чули ви, бояри й мужi, – починае княгиня, – печенiги нiби з’явились у полi?

– Чули. У землi Сiверськiй i Переяславськiй, – лунають сполоханi голоси.

– А де князь чернiгiвський Оскол?

– Я тут, княгине!

– Вийди сюди…

Князь Оскол виходить наперед i зупиняеться напроти княгинi. Це не старий ще чоловiк, небiж князя Ігоря по сестрi Горинi, мужу якоi Ратомиру князь Ігор i подарував Чернiгiв.

Але як несхожий Оскол на свого батька, що вiрно служив Киiвському столу, не раз ходив з князем Ігорем на рать i загинув, захищаючи його в землi Деревлянськiй.

Дивиться княгиня Ольга на Оскола i думае: багатий, дуже багатий князь чернiгiвський, хто знае, у кого бiльше в скотницi[32 - Скотниця —скарбниця.] золота, срiбла й рiзних скарбiв – у неi на Горi чи в нього в Чернiговi.

І не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий, думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Киiвський.

От i помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може вiн задовольнити своеi жадоби, насипае скотницi, збирае землi, перетiсуе[33 - Перетесати – поставити свое клеймо, печать.] лiси, замикае гони.

А от землi Руськоi не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi[34 - Дiтинець – фортеця города.] на Чорних горах, мае численну дружину, знае, що нiхто не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому Чернiгiв i вся Сiверська земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Киiв цiляться вороги – з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тiльки й думають, як би одiрватись вiд Киiвського столу, з другого – в’ятичi, що й днесь не визнають зверхностi Киева.

А на схiд вiд Чернiгова – дике поле, печенiги. Знiме князь Оскол своi сторожi по Сейму – от i вiдкритий печенiгам шлях до Киева.

Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi тому був у Киевi князь переяславський Добислав, скаржився, що налiтають i налiтають печенiги на його землю, просив пiдмоги й пожалування для себе, воевод, бояр, волостелинiв. І мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.

– Князю Оскол, – промовляе суворо княгиня, – чому не стримав печенiгiв на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем i Остром, могли дiстатись i до Киева.

– Матiнко княгине, – спроквола й тихо вiдповiдае Оскол. – Налетiли печенiги з поля нагло, не самi iшли – нiби якась сила iх випирала, щити – хозарськi, мечi – грецькi, як можу я один супроти Вiзантii, хозар i печенiгiв стояти?

– Супроти Вiзантii й хозар стоiть Киiв, ти стережи в полi печенiга.

– Матiнко княгине, – скривджено каже Оскол, – поле – широке, Сейм – глибокий, сторожа стоiть на горi, печенiг скрадаеться яругами…

– Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене – сiверян рятуеш.

– Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi…

– А ти дай землi людям по Сейму. І над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже…

– Не маю вiльноi землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.

Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрiем нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд – рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неi, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.

– То як скажемо, мужi й бояри? – запитала княгиня.

– Дамо землi князевi Осколу, – пролунали хрипкi голоси. – Нехай захищае Руську землю.

– Чи згоднi?

– Згоднi.

Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неi на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою збиток шкiри й перо, сказала:

– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…

– І бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, – вставив князь Оскол.

– І бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тiльки бережи Руську землю, Киiв бережи.

– Бережу, матiнко княгине, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала iх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Киева повiк.

Але княгиня була все ж неспокiйна.

– А може би, мужi й бояри, – промовила вона, – послати за Киiв дружину в поле?

– Лiпше, княгине, лiпше, – загомонiли мужi.

– Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе ii княжич Святослав з воеводою Асмусом. Чуеш, сину?

– Чую, – промовив княжич Святослав i вклонився матерi.



У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк – в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.

Найбiльше з них вражав один чоловiк – старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив – замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.

– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.

– Я, матiнко княгине! – крикнув, почувши ii голос, Полуяр i повалився iй у ноги.

– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Вiн встав.

– Говори!

У палатi настала така тиша, що чути було, як вiе вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.

– Ранньоi весни, – почав вiн, – як пам’ятаеш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Киева-города, щоб дiйти до Верхнього Волока[35 - Верхнiй Волок – мiсце, де з Днiпра перетягали лодii до Волхова.] спуститись Доном, переволокти лодii до Ітиля-рiки[36 - Ітиль-рiка – Волга.] i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми iздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межi. Так iхали й ми з великим добром – моiм, твоiм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.

Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньоi весни вирушали вони з Киева, довго билися проти швидкоi течii Десною й Сеймом, як волокли лодii вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.

Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Киевi, цього не знав, а зикiнчив:

– Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам’яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темноi ночi налетiли й оточили нас воi. Двох купцiв – Греха i Стогуда – вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твое забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.

– Що ж то за город?

– Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.

– А головникiв[37 - Головники – вбивцi.] бачив?

– Бачив, княгине.

– Хто вони?

– Гречини…

Над обрiем з’явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воевод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях iхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.

– Матiнко княгине! – залунало багато голосiв. – Що робиться? На Ітилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини…

– Недобре дiють хозари й гречини, – сказала княгиня Ольга, – але маемо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даемо i все беремо вiд них по укладу.

– У Царгородi, – гомонiли купцi, що не раз за свое життя вимiряли шлях до Константинополя, – з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо iхати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними…

Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неi не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, волае до неi вся земля. Та хiба ж можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Ігорем? Хiба можна потопити в Днiпрi харатii з греками, пiдписанi давнiми князями?

– Я чую вас, бояри й воеводи, – промовила вона, – i пошлю слiв[38 - Сли – посли.] до Ітиля i Царгорода.

– Що зроблять сли? – крикнули тодi воеводи. – Не з словом до них треба йти, а з мечем.

– Але як iти з мечем? – з болем сказала княгиня. – Іти на хозар, щоб тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Киевом стали хозари. А в полi блукають ще й печенiги – вони служать i хозарам, i ромеям…

– Не бiйся, княгине! – кричали воеводи. – Пiдемо на хозар, а там i на гречинiв.

Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.

– Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слiв посилати не буду. Сама поiду в Царгород.

– Добре дiло зробиш, княгине, – загомонiло багато бояр.

– А тобi, Полуяре, буде таке, – промовила княгиня, звертаючись до слiпого купця. – Пиши, ларнику… Купцю Полуяру iз нашоi скотницi дати все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Днiпром…

Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв знайти руку великоi княгинi…



От немовби й розв’язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi не дають спати людям на Русi.

Але нi, е ще й Гора, у якоi багато своiх власних справ, яка вимагае в княгинi Ольги суду й правди.

На сходах гримлять кроки, iде тiун дворiв княжих Талець, а за ним кiлька гриднiв ведуть зв’язаного закривавленого чоловiка.

– Що сталось? – запитуе княгиня.

Тiун Талець низько вклоняеться княгинi, витягае голову так далеко вперед, що вона, здаеться, от-от одiрветься вiд шиi.

– Татьба i вбивство! – каже вiн. – Минулоi ночi оцей смерд Векша пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча, утнув[39 - Утнути —убити.] на смерть княжого мужа.

– Татьба i вбивство! – гомонять бояри. – Доки це буде?! Роби суд, княгине, по правдi!

Смерд Векша – здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловiк iз копицею волосся, що нагадуе стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах – стоiть серед палати, дивиться на бояр, воевод i, либонь, не розумiе, де вiн опинився й що сталося.

А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з’являеться чи то страх, чи надiя – вiн падае iй в ноги.

Княгиня мовчить. Тут е кому розпитати й допитати смерда, буде потреба – мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд – кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене залiзо i дивитимуться, згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останне слово, вчинить суд по закону, по правдi.

– Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? – допитують мужi.

Смерд Векша пiдiймае голову.

– Голодно е в хижi… Жона, дiти… Куди пiду? Купу в боярина маю – нiчим вiддати, заставу у купця взяв – нiчим платити…

– Чули! Знаемо! Кожного разу те ж саме, – обурено гомонять мужi й бояри.

– Бояри моi i всi мужi! – зупиняе княгиня цi голоси i обводить поглядом бородатих людей, якi ждуть княжого суду. – Як мусимо судити за вбивство?

– За смерть – смерть! – рiшуче промовляе хтось у натовпi. – Як велить покон.

Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки лунае цей голос, але не пiзнае, хто це сказав: воевода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хiба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть – так велить покон, так думають усi бояри, воеводи й мужi, так думае й сама княгиня.

Вона пiднiмае руку.

– Оже вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступае вперед боярин Драч – у темному опашнi, з посохом у руках.

– А моя житниця зламана, княгине, – каже вiн. – І то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгине.

– Правда, княгине, – гомонять бояри й воеводи, у яких то тут, то там на дворах все частiше трапляються розбоi та татьба.

– Векшу на смерть, – закiнчуе княгиня, – а двiр його з жоною й дiтьми на поток i пограбування.[40 - На поток i пограбування – конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.]

– То е по правдi, – лунае в гридницi.




2


Битим шляхом за Днiпром iде з дружиною своею княжич Святослав. Як велiла княгиня Ольга, вони повиннi проiхати чимдалi за Днiпро, шукати там печенiгiв, якщо ж знайдуть – гнати iх з поля.

Княжич Святослав iде попереду дружини, поруч iз ним – Асмус. З дитячих лiт виховуе Асмус княжича, куди княжич – туди й вiн. Тiльки все важче й важче Асмусовi супроводжувати Святослава в далеких походах – пусти княжича, то помчить вiн аж за Ітиль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже летiти старому воеводi? Не тi лiта!

Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидiти на конi i що часом хочеться виiхати на високу могилу, витягнутись на травi, спочити. Нi, воеводi, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв пiд стiнами Константинополя, негоже сидiти на землi, лiпше вже iхати на конi до кiнця.

Та й не тiльки це змушуе Асмуса супроводжувати княжича Святослава. йому випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить вiн княжича, переказуе йому все, що знае, вчить тому, що сам умiе, готуе Святослава до вокняжiння.

От i зараз iдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милуеться небом i землею, впиваеться пахощами трав, а вiдтак починае розпитувати Асмуса.

Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiгае й пробiгае свiжий вiтер, струшуе росу з трав, розгойдуе, хилить до землi бiлi квiти ромену, жовтi сережки шальвii; тiльки тирса супротивиться – пiдiймае вгору своi пружнi остi, й мiнлива сивина затягае поле з краю в край.

Княжич Святослав з дружиною своею iде шляхом, що повився мiж могил, на вершинах яких стоять сiрi, витесанi з каменю постатi богатирiв, якi в давнi часи боронили цю землю. Це – Залозний шлях, гостинець, яким iздять купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Киева до Ітиля-рiки, ним можна iхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тiльки в травi сюрчатимуть коники, високо вгорi спiватимуть жайворони, на схилах могил iнодi засвистить байбак, а ген-ген на обрii промчить, як хмара, табун диких коней.

Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто звернути з шляху, проiхати десяток поприщ, i очам вiдкриваються села, городища, ниви, сади, колодязi. З давнiх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають табуни худоби, б’ють звiра в лiсах, що перетинають поле, ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть своi води до Днiпра.

От про цю землю, про поле, яким вони iдуть, про далину, в якiй встають марева, i розпитуе княжич Святослав вуйка свого Асмуса.

– І що там? – показуе княжич рукою на пiвнiч.

– Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли iхати все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi землi, Новгород i Крижаний окiян А за окiяном вже варяги по морю, далi ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни..

– І всюду до окiяну живуть нашi язики?

– Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут у полi й над морем, а потiм пiшли у верхнi землi, деякi вийшли iз-за Ітиля-рiки i порiднились з нашими племенами.

– І всi вони тягнуть до Киева?

– Так, княжичу, усi вони чують Киiв, бо без нього загинуть. От тiльки в’ятичi, – вiн показав рукою на пiвнiчний схiд, де низько над обрiем висiла рожева хмара, – дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Ітилю, що також сукупно з хозарами.

– Звiдки ж взялися цi хозари? – запитуе княжич. Асмус замислюеться.

– Там, над Ітилем, – поволi вiдповiдае вiн, – жили ранiше нашi люди, нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних прийшли хозари. Не нашоi вiри, чужого роду…

– То треба було iх не пускати, бити.

– Не пускали, били, – вiдповiдае Асмус, торкаючись перебитоi руки i згадуючи, либонь, про давнi рани. – Але в наших землях було неспокiйно, мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантiею, а тим часом хозари сiли над Ітилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились, хоч самi юдеi, з iмператором Вiзантii – християнами, от i мусимо ми iм платити дань…

Святослав зупиняе коня. Сiрими своiми очима довго дивиться на схiд, на рожеву хмару, що пливе й пливе над обрiем.

– І далеко до цих хозарiв? – запитуе вiн. Зупиняе коня й Асмус, дивиться на хмару.

– Оцим полем, – повiльно говорить вiн, – треба iхати повний круг мiсяця, й тодi буде Ітиль-рiка.

– А далi, далi?

– За Ітилем-рiкою, – веде далi Асмус, – буде Джурджанське, а як по-нашому – Хвалинське море, над яким живуть рiзнi язики – Вiрменiя, Персида, Ватр, Сирiя, Мiдiя, Вавилон, Аравiя, Індiя, а ген-ген – хинцi…

Асмус примружуе очi, пригадуе.

– А в полуденних землях, он там, – показуе вiн рукою, – за нашим Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там египет, Фiва…

– І ти скрiзь там бував, уй Асмусе?

Асмус глибоко зiтхае.

– Свiт великий, княжичу мiй, – каже вiн, – i всього його однiй людинi не сходити. Та й що свiт? Своя земля, своi язики й роди, iх я, княжичу, знаю i люблю…

Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали коней, на схилi могили поклали сiдла й постелили попони, назбирали гiлля й, викресавши вогонь, розпалили багаття.

Хтось з дружинникiв дiстав з торб шматок конини, покраяв ii тоненькими скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум’i i перший шматок подав княжичевi.

Це була дуже добра вечеря – м’ясо пахло димком i хрумтiло на зубах, пахнув димком i корж, привезений з Киева, а ковток меду з мiха будив згадки й нiс на своiх крилах у далину й майбутне.

У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив i бив перепел, iнодi здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша – вiчна, здавалося, i все ж неповторна.

Лягли спати. Просто на землi, на пахучих травах, поклавши голови на сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле – пильнувати, щоб хтось уночi не пiдкрався до могили.

Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками своiми, поклав голову на тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув широко руки, задивився на небо, зорi.

Уй Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною до кам’яноi постатi богатиря на могилi.

– От i стемнiло, – стиха говорив вiн. – Нiч… Чуеш, княжичу, як пливе земля?

– Куди?

– Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.

– А вгорi що над нами?

Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.

– Небо – також окiян, зорi – свiчада богiв, – долiтав його голос. – Там, далеко-далеко, е острiв Буян з алатир-каменя, де живуть Перун i богиня Лада, лежить громовий змiй, гнiздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв… Там, – вiн показав на схiдну частину неба, – буде вирiй, де течуть рiки з молока i меду; там, – вiн показав на захiд, – чорний окiян, куди на нiч зникае сонце, а вдень ховаються зорi…

– А люди?

– У кожноi людини е своя доля, призначена Перуном. Є доля щаслива, е нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi…

– Чому?

– Ми – воi, княжичу, захищаемо рiдну землю, помремо, коли покличе Перун, i вже готове нам мiсце у вирii. Хiба це не щастя?

Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що чуе вiн голос не Асмуса, а кам’яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоiть на могилi, дивиться великими очима в тьмяну далину.

– Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг – багато мiсця мае в ньому Русь. Але е в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними хозари й ромеi, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд них Русь, ще бiльше матиме, бо вони – як шашiль, що точить дерево, як чорна хмара, що закривае сонце…

Святослав пiдводиться на лiктi, схиляе голову до Асмуса.

– Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.

Асмус вiдповiдае не одразу.

– Був час, – говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, – i ми, руськi люди, били ворога, тiльки вiн з’являвся перед нами. Варяги до нас потикались – били iх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вiрно.

– Воевода Свенелд також варяг, Асмусе!

– Так, княжичу, Свенелд – варяг, але не про нього мовлю. Були iншi, рiзнi варяги. Киiв-город i вся ця земля, – вiн обводить рукою навкруг, – це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена й орди: були торки – розбили, чорнi клобуки – розсiялись вони по всiй нашiй землi, iшли булгари – показали i iм меч, пробували напитись води з Днiпра обри – погибоша, а тi, що лишились, побiгли за гори на захiд… Многих ворогiв мала Русь – i всiх побиваша. Били iх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князi Олег i Ігор i велике множество людей наших.

Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоiть, дивиться вдалину. Схоплюеться i вiн, стае поруч iз вуем, дивиться на схiд… І ще помiчае Святослав, що Асмус бере його руку, тисне ii своею гарячою правицею.

– Вiчна пам’ять князям нашим i всiм людям, оже полягли за Русь! – натхненно каже Асмус.

– Вiчна пам’ять! – промовляе за ним Святослав.

І якесь дивне, велике почуття охоплюе душу княжича. Вiн стоiть, тримаючи руку старого свого уя, i здаеться йому, що обидва вони й дружина, яка спочивае навкруг, – всi, як трави, квiти, всяке зело, виростають з цiеi теплоi, пахучоi землi, торкаючись неба, що тiльки продовжуе твердь…

– Так чому ж не б’емо ми хозар i печенiгiв? – знову запитуе Святослав i дужо, скiльки в нього е сили, стискуе руку Асмуса.

– У тебе мiцна рука, – чуе вiн у вiдповiдь, i бачить перед собою освiтлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, i помiчае, що це обличчя суворе, замислене. – Хозар i печенiгiв ми мусимо стерегтись, мусимо боротись iз ними, щоб жити… Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але е вороги й окрiм них, i цих ворогiв мусимо ми берегтись паче хозар i печенiгiв.

– Хто ж вони, вуйку, скажи?

– Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли поля й лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях своiх золото й срiбло, i це вони миряться з хозарами й греками.

– То це християне? – вириваеться у Святослава.

– Нi, такi не токмо поганцi-християне, много iх е й серед людей нашоi, iстинноi вiри. Хто забувае про Русь, а думае тiльки про себе – той наш ворог.

– То й мати моя, княгиня… – схиляеться до самого вуха княжич Святослав.

– Нi! – голосно вiдповiдае Асмус. – Наша мати княгиня – мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.

– То хто ж тодi? – запитуе Святослав.

– Мине час, – повiльно вiдповiдае Асмус, – i ти побачиш, хто, не призиваючи всуе бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаеш тiльки тодi, коли зустрiчаеш вiч-на-вiч. У життi своему ти зустрiнеш iх i одразу пiзнаеш. Будь тодi безжальним, борись з ними.

– Я iх знищу, покараю… Асмус нiби не чув його слiв.

– А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай iм те, чого вони жадають – золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неi… Ти – Ігорiв син, будь, як отець твiй!

– Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Ігор, я нiколи не забуду оцiеi землi, моiх людей…

– Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи…




3


Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших – однi дверi ii виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi ii могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.

У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.

На очi ii набiгали сльози, але вона стримувала iх. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б’ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почуе?

А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер ii сльози, щоб хтось почув ii гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя…

Усе життя! Як легко й просто нiбито це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.

Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Киiв, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.

Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.

І ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своею.

Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неi у тi давноминулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.

На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк мае свою надiю, бо немае в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало е таких, що побачили своi надii здiйсненими.

Колись була Ярина молодою, любила i сама, i ii любили. У отрока князя Ігоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки. А там поiхав Роксай з князем до Іскоростеня – i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.

А життя iшло, i народжувались новi надii. Це було давно, коли, як це добре пам’ятае Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини iх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог… То були важкi лiта, важке життя, багато воiв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев’язувала рани. І коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були iхнi дiти.

І вона вiддавала вже iм усi своi сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли – iх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто iй допоможе!

Тепер Гора не та! Стiни ii посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер… А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воеводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка – княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.

Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чуе, як до князiв iдуть оцi бояри, воеводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають iх тiуни й ябетники[41 - Ябетники – княжi прикажчики.] i як кожен iз них просить собi пожалування – землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжоi.

Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неi забули. Просити, а чого просити? У ii руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоiв, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина – i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра…

Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi ii, що стоiть бiля лiжка, е тiльки два сувоi полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини е кiлька сорочок, черевики й платно[42 - Платно – верхнiй одяг.] носить, поки зносяться, та ще мае платно – дарунок княгинi, у якому подае князям у стравницi.

І не за тим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не мае. Їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неi вкрадено душу.




4


Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси – там стоiть сторожа, береже город, не змикае вiй. А в теремах бояр i воевод, у хижах попiд стiною – темно, тихо, там ходить сон.

Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра – там окреслюеться чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвняеться й надовго застигае.

То бiля вiкна стоiть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неi, думки заважали спочити.

От вона й запалила свiчу на столi, стоiть бiля вiкна, дивиться на нiчний Киiв, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.

Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочивае, не спить княгиня Ольга? Стурбувала ii звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi удовицi тоскно iй i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання.

Та нi, не це турбуе, не це не дае спочити княгинi. Колись, як мужа ii Ігоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. І коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини ii пiдростають, в них вся любов i душа княгинi.

Не новина для неi й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Киiв – стоiть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра.

Не страшнi Киеву й печенiги, що, як пси, блукають з своiми улусами в полi.

Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря ii купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Ітилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв своiх до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.

Розумiе княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумiе, що обсiдае вона Русь своiми фортецями, насилае на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Ігор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода.

Але княгиня бiльше всього боiться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править своiми землями, вже скiльки лiт не знае Русь бранi. Кличуть воеводи ii йти на печенiгiв, вимiтати iх з поля, рушати на Саркел. Воевода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на украiнах своiх i в полi Русь проливае кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповзае до Русi Вiзантiя.

Та хiба княгиня сама не знае, скiльки зла мае Руська земля вiд печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня ллеться гаряча кров ii людей? А все ж iй здаеться, що навiть найважчий мир, тиша рiдноi землi краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти на них зi зброею.

І немарно говорила нинi княгиня, що сама поiде до Царгорода. Це важкий, далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до Константинополя, але вона вже давно збираеться туди поiхати, хоче говорити з iмператорами.

Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигiдно iм гострити проти неi зброю замiсть того, щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi здаеться, що коли вона побувае в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю.

Інше турбуе княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадуе минулий день, ранок, перед нею все стоiть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неi, здаеться, долiтае останнiй його крик: «Княгине, помилуй!»

І думае княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу ii ведуть i ведуть зв’язаних людей, вимагають у неi суду й правди…

Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей е множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити cуд i правду.

Княгиня Ольга пригадуе покiйного свого мужа князя Ігоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояе землю.

Князь Ігор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадуе, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. І коли княгиня Ольга брала на себе обов’язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла еси на стiл, судяй правду…

Але що е правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллеться кров на украiнах Русi i в самому стольному городi Киевi?!

Чому ж ллеться кров, що змушуе одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутоi на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищае честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?

Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? – о, той, хто мае славу, знае, як ii зберегти; честь? – i ii руськi люди – хай тiльки хто посягне – зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено[43 - Знамено – клеймо, печать.], той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, – скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахаеться, – що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розумiе, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воеводи з воеводами й бояри з боярами. І це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiе взяти свое, кожен з них зумiе дiстати, що йому треба, й вiд князя.

Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди – це рядовичi[44 - Рядовнчi – люди, що працювали по ряду (договору).], закупи[45 - Закупи – тi, що брали купу (позику).], смерди, холопи i всякi чорнi роб’i люди, це вони лiзуть у житницi воевод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!

А хiба не чуе кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на ii дворах, переорюють межi ii земель, роблять перетеси в ii лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?

Княгиня розумiе, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воеводи й бояри честь – нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу – бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран – тепер хваляться добром своiм i достатками.

Здригаеться княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах ii, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неi власною кров’ю.

«Але ж, – думае княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв – то була згуба для Русi, муж мiй Ігор за цю дань загинув…»

Усе свое життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Киiв-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.

Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити[46 - Примучити —приеднати.] до Киiвського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’iхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В’ятськоi землi, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здаеться, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд? Де та правда, якоi шукае княгиня?

Раптом вона обривае своi думки, здригаеться, прикипае руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинае крик людини. Крик цей народився далеко, але, здаеться, лунае зовсiм близько, поруч з теремом.

– Княгине, помилуй! – вчуваеться княгинi Ользi, i вона стоiть, напружено слухае, що ж буде далi.

Та крик бiльше вже не повторюеться. Народившись вдалинi, вiн там i завмирае.

– Що це? Що це? – шепоче княгиня.

«Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину моi гриднi вершать суд…»

Вона молиться й не чуе, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняеться на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.

От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з евангелiем у руцi, стоiть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгае по блiдому його обличчю.

– Хто це? – одривае голову вiд пiдлоги й обертаеться до священика княгиня Ольга.

– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом вiдповiдае вiн. – Адже ти мене кликала?

– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.

Княгиня встае, стомлено сiдае в крiсло, недалеко вiд неi на лавi сiдае священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.

– Княгиня молилась, i це добре, – починае священик. – Але чому нинi княгиня неспокiйна?

– Менi страшно, отче.

– Чому?

Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:

– Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи…

– Ти речеш правду, княгине, – згоджуеться й похитуе сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.

– Немало трудiв, – веде вона далi, – поклали батьки моi, князi, щоб з’еднати племена й роди, одбити ворогiв, – скрiзь знають нинi Киiв i Русь.

– І ти, княгине, немало зробила, – додае священик, – устроя Русь, ти биша для неi, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки мiсяць уночi.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грае вiдсвiт свiчi, бере руку й запитуе:

– Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збивае спiле жито?

– Про що ти мовиш, княгине?

Княгиня сплескуе руками, а потiм прикладае iх до серця.

– Колись люди моi жили родами своiми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були единi в племенi своiм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.

– Свiт незмiнний, княгине, – вгадуе нитку ii думок i вiдповiдае священик, – ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.

– Нi, священику, – перебивае його княгиня, – свiт змiнюеться, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди – на бояр, воевод, i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?

– Свiт незмiнний, княгине, – ще раз каже священик, – одвiку брат iшов на брата, i Каiн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо е на небi мiсяць, а е й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маемо ми – його слуги?

– Але де мiй бог? – тихо шепоче княгиня. – Перед моiми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.

– Не суть важливе те, яким ликам вклоняеться людина, важливе те, якого бога сповiдае вона в душi своiй.

– Слухай, священику, – каже княгиня, – я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: «Не убий!» – а бояри й воеводи моi кажуть, що аще уб’е муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: «Не убий!» – а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.

– Христос говорить: «Не убий», але вiн вiнчае за добро й прощае кожного, хто сотворив зло.

– І убивство прощае?

– Прощае, коли це на добро людям.

– То що ж е добро й зло?

Священик довго не вiдповiдае, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.

– Добро й зло iснують у свiтi, – промовляе вiн, – одвiку i житимуть такожде довiку, бо е бог, але е й диявол, бо добро – вiд бога, а зло – вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив Отець, кровiю окропив Син, Дух Божий витае над ним. Бог рече: життя наше на землi – це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там – на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геена вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.

– А багатства землi? – запитуе княгиня.

– Вiд бога, – вiдповiдае священик. – Все вiд бога – князевi корона, слава й честь, воеводi – свое, боярину – свое, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбуе тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог; i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим – йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола – вверже його господь у геену. І ниций, чорний чоловiк, що страждае на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.

Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах ii з’являються лагiднiсть i покора.

– Молись, княгине, – чуе вона тихий, але владний голос священика.

Вона стае на колiна.

– Молись, – каже священик. – Вiн захистить тебе й захистить Русь.

Княгиня Ольга починае бити поклони.

– І хрести iх, – долiтають до неi слова пастиря. – Приведи iх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.

– Не можу, – одривае вона голову вiд холодноi пiдлоги. – Сама – вже християнка, вiрю в Отця, Сина, Святого Духа.

– І навкруг тебе багато християн, – каже священик. – Уже сто лiт у Киевi стоiть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочивае митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарii. Є церква наша й у Новгородi…

– Вiдаю, – дивиться вона на образ Христа, – i знаю, що iде Христос по Русi, призрiвае богатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всiх людей моiх не можу. Безлiч-бо iх живе в старiй вiрi, хоче старого покону. Боюсь я iх.

– Молись за те, щоб сяйво Христовоi вiри швидше зiйшло на них. Ти багато зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в iхнiх душах. Молись, молись, княгине, – говорить священик, i обличчя його суворiшае.

Вiн сам стае поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i стiкае великими краплинами свiча.




Роздiл третiй





1


Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi киiвськоi княгинi. Вiн швидко дiзнався вiд любечан, якi часто приiжджали до Киева, про смерть старiйшини-дiда й ждав першоi нагоди, щоб побувати вдома.

Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Киевом. Вони брали свое, частину давали вiд себе Киеву. У близьких же землях – Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй – господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга – над Днiпром i Десною у полi, в лiсах стояли ii знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своiх мужiв з дружинами. З однiею такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.

Хвилюючись, у лодii, якою купцi з Киева iхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.

Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами – хижу рiдного дворища.

Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.

Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi.

– Хто тут е? – гукнув у пiвтемряву.

– А кого тобi треба, чоловiче? – пролунав голос з глибини.

Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi.

– Я – Добриня! – крикнув вiн.

– Сину! – закричав тодi й Микула. – Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.

– А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче?

Микула безнадiйно махнув рукою.

– Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вiсто, – звернувся до жони, – приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi е ще одна корчага.

Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. І мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiлоi свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча… Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.

– Отак батька Анта й не стало, – почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. – Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.

– його поховали як слiд? Зробили тризну?

– Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд… Зробили й тризну. А пiсля тризни мало мене не вбили.

– Хто?

– Брати моi – Бразд i Сварг.

– За що?

– А от за це, – розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище. – Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я… І вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили…

– І ти iм усе вiддав?

– Усе вiддав… Уроду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, – вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду.

– А собi що взяв?

– Ого, – вiдповiв батько, – i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори… Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми ii собi, Добрине. Для тебе берiг.

Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки – Ант, Улiб, Воiк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiею, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, – а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiею, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами[47 - Барма, бармиця – сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.]; перед ним висiв дерев’яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, – а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, – а Добриня мав новий меч – набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.

– Спасибi, отче! – вiдповiв Добриня батьковi. – Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.

– Чому ж не знадобиться? – замислився Микула. – Зброю в домi добре мати.

– Про iнше думаю я, отче, – повiв далi Добриня, – обiкрали тебе брати, все забрали.

– Мабуть, так, – зiтхнув Микула. – Отень двiр, говорили, тобi… От i е… Усе нiби е – i нiчого немае. У клiтях – порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоiть.

– То, може, я пiду до Сварга й Бразда?

– Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли свое… по покону…

– Так чим же я тобi можу помiч дати? – запитав Добриня.

– А що менi допомагати? – вiдповiв i навiть засмiявся Микула. – Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазяiн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.

– Ми проживемо, сину, – додала й мати.

– От тiльки Малушi жаль, – замислився Микула. – Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати iй посаг – умикнули б дiвчину з нашого роду. А так… ну що ж, у неi руки також добрi, де будемо ми, там i вона.

Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неi. Вона розумiла тiльки одно – iй бажають добра.

Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце – адже справдi жде ii тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу немае.

І через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi добре, вiн сказав:

– А що, коли я вiзьму Малку до города?

– Що ти мовиш, сину? – навiть не зрозумiв батько.

– А те, що хочу взять Малушу до Киева. Чи поiдеш ти зi мною до Киева, Малко? – звернувся вiн до сестри.

Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими своiми очима. Тепер вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня питае, чи згодна вона поiхати до Киева.

Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що загадуе батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi.

– Ну, Малко, – вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, – думай сама, що робити. Чи хочеш до Киева?

– Хочу… – тихо сказала Малуша.

– Отак i буде, – сказав Добриня, – вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю, поiдемо ми до Киева-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах – воi iз знаменами, а мiдянi била б’ють та б’ють… І такi руки, як у тебе, знадобляться, – бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть…

Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Киiв i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i вiн кiнчив:

– То ти й збирайся, Малко… Завтра рано будемо iхати.



Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде ii наступного ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце i сяде вона в лодiю, попливе до Киева.

Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiе вогнище, червонкувате його промiння освiтлюе стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис… Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для неi, зав’язала в убрус кiлька пряслиць[48 - Пряслиця – камiнний грузок для ткацького верстата.] – доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона знае, крiм того, що прясти й ткати; поклала оберегу – маленьку фiгурку голоi жiнки з довгими руками й пухлим животиком – це Рожениця, богиня жiнок роду, вона захистить i збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою – так було певнiше, що вона поiде…



Зiбгавшись у куточку лодii, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде ii в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв ii з собою, далi станеться що станеться…

А Добриня гордовито став на стернi, гребцi пiдняли весла, любечани, забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й рушила, гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий на срiбну луску, слiд.

Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкае вiд лодii берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз ii наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодii, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.

І Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки свое село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося iй, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?

А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що з’являлись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодii киiвських купцiв, якi зустрiчались iм на водному шляху.

І навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своему куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таемниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.

Усе ближче й ближче був Киiв. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город – з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.

За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи iх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.

Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнявши деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Киiв.

Мов зачарована, дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубоi далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Киiв!

З лодii видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори – з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих.

Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п’явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян – ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду – чадi. Це мiсце так i звалось – переграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.

Унизу, над самою Почайною – на Подолi, – знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев’яний Волос[49 - Волос – бог худоби, торгiвлi.], бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодii й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець – шлях, яким рушали на конях у далекi краiни купцi з Киева i яким приходили сюди чужi люди – заморськi гостi.




2


Тiльки лодii пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.

Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний.

Аж тепер зрозумiв вiн, що в Киевi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приiдь до Киева вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось – Подол, он – Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодii встав – у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приiхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирае на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоiсь дiвчини не пустять?!

Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.

– Ти вже сиди тут i жди, – сказав вiн Малушi, – а я пiду поникаю там i повернусь.

– Я сидiтиму й ждатиму, – вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.

Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, iй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховаеться в своему гнiздi.

Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як iхав з нею в лодii, – звичайний, простий. Аж гульк – на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воевода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукае до неi: «Малушо! Малко!»

Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала iй мати.

Малуша одразу ж ластiвкою випурхнула з лодii. Добре, що хоч вузлика – материн подарунок – не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.

А Добриня iй каже:

– Лiзь до мене!

– Куди?

– Та сюди ж, у сiдло…

Ще й руку подав.

Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi – i мов прикипiла на луцi поперед брата.

Добриня торкнув коня, вони поiхали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж iз лодii. Вони iхали якийсь час по низинi – Оболонi, де то тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев’яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками.

– Не бiйся, – сказав Добриня, – це – торг, а ото стоiть бог Волос.

І Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум’ям вогнища бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на неi.

Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже iдуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi якоi видно стiни, ворота, мiст.

Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив ii щитом, ще й сказав:

– Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш.

Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить ii брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь iй треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добринi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихае кiнь, чула, як важко дихае й Добриня.

А Добриня iхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоiть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, iхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв проiжджае цими ворiтьми – один туди, другий сюди, з Гори iдуть – конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються – конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою – той козу, iнший – вiвцю, ще один – бранку з поля. Спробуй поговорити з ними, – не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й стоiть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й себе не забувае.

Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi – такi ж княжi гриднi, як i Добриня. І зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник iде по Горi.

– Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. – Гей, Добрине, де еси бував?

Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi.

– Правду рече Тур, – закричали тодi кiлька гриднiв, – де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?

Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали ii колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.

Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:

– Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуете, сестра!..

І враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.

– Так чому ж мовчав? – промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. – Сказав би, то воздвигли б славу… – Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: – А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виiжджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.

У першу нiч, коли Малуша з’явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi – хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними – не бувало. Одвести ii в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, – але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своеi хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдае: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.

І тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши ii пiд щитом на конi.

Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев’я, постояв, почухав п’ятiрнею волосся, винувато сiв.

– Щось ти невеселий? – почав Тур, дивлячись на Добриню.

Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збираеться той знову глузувати. Але Тур не жартував – великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.

– А чого ж менi бути веселим? – роздратовано сказав Добриня. – Вдома сестрi жити несила, як ii довiз сюди – не знаю, як обдурив сторожу – сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?

– Ти не май зла на мене, – сердечно промовив Тур. – Сказав уже – не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово… Прости мене за це.

Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п’е та гуляе, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, – глузуй, гридне, з людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою.

– Гаразд, Туре! – тихо промовив вiн. – Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею – не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама про себе не подбае, а я куди ii поведу? У гридницю чи в нашi хижi?

– Нi, – вiдповiв Тур. – У гридницi i в наших хижах ii не покладеш: дiзнаеться сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воеводi, а тодi з нею хоч у прiрву… А ти, Добрине, не знаеш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?

– Коли б то знав…

– І я не знаю, – зiтхнув Тур. – А що, – замислився вiн, – коли б поклали ми ii у стайнi на сiнi?

– Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги.

– Правда, Добрине, – згодився Тур. – Там сестру побачать i скривдять.

Обое замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.

– А що, – опустив раптом голову й засмiявся Тур, – коли ми покладемо Малушу коло себе?..

– У хижi? – щиро здивувався Добриня.

– Та нi ж, – перебив його Тур. – У хижi не можна, покладемо ii над хижею…

– Де?

– У голубнику… – Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кiнцем своiм спирався на дах хижi, другим – на гiлку старого дуба. – Адже там, бiля голубника, е закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.

Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над iхньою гридницькою хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно.

Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не iв, вони вважались божою птицею, вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.

– Справдi, – згодився Добриня. – У закамарку iй буде непогано. Та й сотенний нiчого не скаже.

– А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми iй iсти й пити… Адже так, Добрине?!

– Буде так! – згодився Добриня. – Це ти добре придумав. Буде так!

І Малуша тiеi ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоiла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав iй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив iй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.

– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чистi, смирнi!

– А я не боюсь… З ними ще краще.

Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все свое життя, бо опинилась у городi Киевi, вiдчула ласку гриднiв. Швидко й заснула Малуша.

Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев’яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малоi iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.

Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев’янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, – довiку носитиме цей шрам гридень Тур…

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твоi забiлiють у дикому полi, – так живуть гриднi, воi, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур.

І ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру…

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острi не знав Турiв! Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг ii сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi.

За батьком пiшли всi – мати, сестра, два брати. Всi вони померли, коли пiсля лютоi зими закотився до Остра мор. Тiльки вiн – молодший Тур – видужав, оклигав, вижив.

Так i потрапив до Киева й княжоi дружини. У селi коло Остра, де всi землi забрали Кожема й iншi бояри й воеводи, Тур, либонь, загинув би. У княжiй дружинi його одягали, годували, тут, на Горi, вiн мав дах над головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стрiла, а череп розтрощить меч!

«А коли, – подумав тепер Тур, – не вiзьме стрiла i не вб’е меч, тодi що?!»

І справдi, поки вiн ще молодий та здоровий, то потрiбен у княжiй дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так. За добру службу можуть дати гридневi шмат землi в дикому полi. Поки був молодий, то стерiг князя в городi, старий став – бережи його поле.

«Нi, – думав далi Тур, – так не можна, треба жити iнакше!»

І ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому в голову такi думки, чому зараз вiн не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша.

Так ось чого не спиться Туровi. Ця дiвчина з карими очима дуже схвилювала його. Вона нагадала йому минулi роки, батька, матiр, брата, сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру Веселку… Так, так, вона дуже схожа на неi…

Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику, тихо дихае, спить, у нього дуже забилось серце, вiн хотiв би сiсти коло неi, взяти ii за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло на нього, чому вiн хоче жити й любити?




3


Ключниця Ярина не забула того, що iй сказала княгиня, й часто замислювалась, кого ж iй взяти собi наступницею, кого доведеться вести до княжоi стравницi.

Хоч мала Ярина пiд своею рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не могла – та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких князi не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була найкраща дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима – краса!

Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око, i хоч Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що Пракседа часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина ii i в гнiвi – iз очима, в яких палахкотiла мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести ii до княжоi стравницi.

Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах – у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок – метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своiх рук не випускала.

А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв везли на Гору всяке добро – жито, мед, вiск, в’ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла своiми ключами бiля житниць, медуш, бретяниць[50 - Медушi, бретяницi – клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).], хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.

Так вона згадала й про голубники – треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стiни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними – крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуеш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi…

І раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

– Хто це? – прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв.

– Це я, – почула вона тонкий дiвочий голос.

– А злазь-но сюди! – сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд було не бiльше як п’ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.

Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так ii настрахала. Яринi сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.

І ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з’явилось це дiвча тут, де живуть гриднi.

– А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, – промовила Ярина.

Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неi тремтить все тiло.

– Ну, чого ти боiшся? – якомога ласкавiше додала ключниця. – Я тобi не зроблю зла, iди-но сюди.

Дiвчина пiдступила трохи ближче.

– Ти звiдки? – запитала Ярина.

– З Любеча, – вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.

– А як звуть тебе?

– Малка.

– Бачу, що малка. А чия?

– Добринина.

– А чого ти опинилась на Горi?

– Брат Добриня привiз…

Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з’явився Добриня, що нiс сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона iх, не дуже долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути ii. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляе вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх!

Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер iй вже нiщо не загрожуе, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими – лукавими – очима.

– Слухай, гридне, – промовила тодi Ярина. – Та що ж то е за дiвчина?

Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:

– Це моя сестра.

– Так чому ж вона тут? – Ключниця показала на голубник.

Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.

– А що я мав робити? – показуючи на дiвчину, запитав вiн. – Поiхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант… та ось ще сестра Малуша… Приiхав я, подивився, дiда Анта немае – помер вiд печенiзькоi стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця – Малуша – загибае. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!

Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?

– От я й привiз ii сюди, – сказав Добриня. – Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти – а де, жити сестрi треба – а куточка немае. От з гриднями надумали – нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а iсть те, що лишаеться в моiй мисцi.

Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя староi ключницi. Їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась iй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неi.

І ще вiдчула Ярина, як болять у неi всi костi, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба iй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.

– А що, – замислившись, вголос проказала своi думки Ярина, – коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неi робота знайдеться.

– Матiнко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, – та коли б ти взяла ii до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!

– Не треба менi дякувати, – зiтхнула Ярина, – там у дворi дiвчинi також буде нелегко. Поки мала – небагато роботи з неi запитаю, бiльша стане – ой, багато доведеться працювати. А ти не боiшся, Малушо, йти до княжого двору?

– Не боюсь, – тихо вiдповiла дiвчина.

– То приведи ii завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема е хижа. Та обмий ii, чисту сорочку одягни. Чи е в тебе сорочка? – запитала вона в Малушi.

– Є сорочка! – радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.




4


Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто ii будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.

– Ходiмо, Малко, скоро вже день… – почула вона знайомий голос.

Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв iй вранцi привести сестру до княжого двору.

– Я зараз… зараз… – прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик – материн дарунок, – швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух ii усерязi[51 - Усерязi – сережки.] iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.

– То й пiшли! – глухо сказав вiн.

Було непривiтно, похмуро, сiро. Із-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.

Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи ii летiли в терем, де судилося iй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.

Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла – нiхто ii не помiчав, коли говорила – голосу ii не було чути.

– Ти ж слухайся Ярини, – тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. – Жона вона могутня, дужа, у неi ключi вiд усiх теремiв – ключниця самоi княгинi Ольги.

– Я слухатимусь, – вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якоi бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.

Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня iх знав, це були його ж друзi – гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв ii округ княжого терема, на задвiрки.

Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.

На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.

– Ти стiй тут, – сказав вiн, – i жди мене.

І зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.

Коли Малуша залишилась сама, iй стало дуже страшно. Знала, куди привiв ii Добриня, а все ж iй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить ii. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неi тут немае, що ii не вiзьмуть до княжого двору… І через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.

Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, – могутньоi, дужоi ключницi Ярини.

– Малко! – крикнув у темряву Добриня. – А йди-но сюди!

Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.

– Ходiмо, Малко! – озвалась до неi ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.

Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим…

Але де подiлися мрii Малушi?

У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.

– Диви, як ти прибралась! – промовила ключниця й пильно глянула на бiлу вишивану сорочку дiвчини, на ii строкату плахтину, на усерязi, в яких таемничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.

Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неi був такий сердечний, що дiвчина заспокоiлась.

– Що ж, Малко, – сказала ключниця i чомусь важко зiтхнула, – скоро свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!

Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в хижi з’явилась ще одна iстота. Може, iм нiколи було помiчати, хто ще прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить iхню долю. Так чи не так, а для Малушi сталось на краще. Вона, напевне, нiкому тут не заважала, тож i для неi знайшлися мiсце й робота.

А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела – одразу за хижею, дала помити кiлька корчажцiв, ночви, дерев’янi миски, ложки, загадала замести смiття в хижi, помити стiл i лави.

Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не лякала ii, бо так вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному своему домi, мала вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то, напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i другий глянула в ii бiк, посмiхнулась i задоволено хитнула головою.

Помiтила б вона, мабуть, i те, що коли горнцi на вогнищi закипiли, дiвчина, яка поралась бiля них, пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула… І в очах у неi заграли недобрi, злi вогники.

Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга i рiзнi князi?

А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались для князiв. Це були багатi, смачнi княжi страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однiеi хижi. За цiею ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.

Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила свiтлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i е княжий терем, то, либонь, стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, i рiзнi князi, воеводи, бояри.

І от вони прийшли. Малуша одразу помiтила, що це сталось. Там, у свiтлицi, почулись кроки й голоси, бородатий чоловiк i дiвчина, що порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко вбiгла ключниця Ярина.

Вона нiби аж змiнилась – вирiвнялась, посуворiшала. В руках у неi було срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, пiсля чого повернулась до свiтлицi.

Так вона приходила кiлька разiв, приносила порожнi миски, брала в сусiднiй хижi новi, клала в них варене м’ясо, сочиво, наливала медовий узвар. І увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила туди й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi.

– Князi поснiдали, – промовила вона i важко сiла на лавi у кутку.

Малуша поглянула й не впiзнала Ярини. Важко вiддихуючи, опустивши натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз зернятами поту на чолi, сидiла на лавi ключниця великоi княгинi, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста ii, здавалося, щось шепотiли.

Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:

– Путшо! Пракседо! Сiдайте iжте самi.

Бородатий Путша i Пракседа, що порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв свiтильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадiбно, розриваючи м’ясо руками, заходились iсти.

– І ти, Малко, iж, – тихо промовила ключниця, помiтивши, що дiвчина стоiть серед хижi.

Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi. Але iла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в куточку. Мало iла вона й через те, що вiдчувала на собi очi дiвчини Пракседи. Цi очi були хижi, злi, а чому – того не знала Малуша.




5


Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi у холоднiй, убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни – неабиякi люди, iм заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi буде добре, вона пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв тут, на Горi?!

«Нi, – думав вiн, – не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий».

Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого терема, куди вiн одвiв Малушу, побачив коло своеi хижi якогось гридня, а придивившись, пiзнав у ньому Тура.

– Не спиш? – здивувався Добриня.

– Тiльки-но прокинувся, вийшов, – вiдповiв Тур, хоч справдi прокинувся разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня будив Малушу, пiшов з нею.

– Я оце Малушу одводив, – сказав Добриня.

– Куди?

– На княжому дворi вона тепер працюватиме, – гордовито похвалився. – У княжих теремах…

– У теремах? – щиро здивувався Тур.

– А так… побачила ii тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе.

– То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, – полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. – Що ж, Добрине, це добре.

Вiн помовчав трохи й додав:

– Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виiжджае на Гору, то жде ii тут велика честь i щастя.

– Ой Туре, Туре, – вiдповiв Добриня, – де вже нам та честь i щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять.

– Хто знае, – вiдповiв на це Тур. – Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли iй поможуть добрi люди.

– Що ти говориш, Туре! – запально крикнув Добриня. – Потрапити до княжого терема – велике щастя!

– Темнi тереми княжi, – сказав дуже тихо Тур, – i не вiдаемо ми, що там бувае… Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.

– Дивний ти чоловiк! – вирвалось тодi в Добринi. – Малуша справдi виiхала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила до терема, далi буде ще краще.

Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.

Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неi й власну свою долю, надiявся…




Роздiл четвертий





1


Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжоi стравницi до хижi.

А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв – на ii руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.

Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. І хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.

Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.

– Почекай, – промовила Ярина, – а де ж ти нинi спатимеш?

Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi. Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла ii обличчя.

– Добре, – нарештi сказала вона. – Коли так, ходiмо зi мною.

Вони зайшли до якоiсь хлiвини, що була прибудована недалеко вiд стравницi до стiни терема. Хлiвина мала невелике, загратоване залiзними прутами вiконце, через яке знадвору вривався мiсячний промiнь. Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев’янi стiни, тверде лiжко, скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi дверi, зараз замкнутi.

– Часом i вночi кличуть до терема, – сказала Ярина, показавши рукою на дверi. – Як захочеться матiнцi княгинi. Але де менi тебе покласти? – безпорадно озирнулась вона.

– Я ляжу долi, – вiдповiла Малуша. – Звикла я й дома так спати.

– Ну, то й лягай, – згодилась Ярина, – все ж лiпше буде, нiж на голубнику.

Вона пiдняла ляду скринi, дiстала ряднину, взяла з свого ложа узголовник i дала все це Малушi.

– Стелись i спи, – ласкаво додала ключниця, – нам, унотько[52 - Унотька – дiвчинка.], треба рано вставати.

Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б – спала просто на землi. І зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязi iз зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю й лягла сама на ряднинi.

Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлiвиною, ходять люди, кiлька разiв долинули грубi голоси десь iз-за стiни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла, одкинувшись головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу й понiс на своiх крилах у тьмянi простори.

Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула ii рiвне дихання, але сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як колись привезли ii на Гору i як вона спала тут, у хлiбинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.

Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi, освiтив ii блiде, спокiйне обличчя, заплющенi очi, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясi й усерязях, запаливши в камiнцях таемничi зеленi вогники.

Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщуе дiвчинi цей камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест за дiвчину.



Малушi щастило. Ярина мала пiд своею рукою чимало дворян – у княжому теремi, бiля клiтей, скрiзь у дворi. І на кухнi в неi була дiвчина-переяславка Пракседа – тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повiрила iй, а вiдтак зробила й своею помiчницею. Чому так сталось – хто знае, певне, полюбилась вона ключницi Яринi.

Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бретяницi – скрiзь вона йшла з Малушею, те показувала, те велiла взяти.

Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила вона iх з темноi кухнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воевода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.

Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знае бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:

– Ота жiнка – княгиня, воевода – Свенелд, у чорному – бояри, а юнаки – княжичi: з свiтлим волоссям – Святослав, темний – Улiб… який тобi бiльше подобаеться? Менi – Улiб… Адже вiн кращий вiд Святослава!

Малуша нiчого iй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина.

– Чого ви шепчетесь? – гримнула вона на них. – Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!

Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало.



Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах, а бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла вогнем.

Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала iй воду, клала до голови мокрий убрус.

Пiзно вночi ключниця сказала:

– Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на мое мiсце в стравницi.

– Що ти? Що ти? – спробувала заперечити Малуша.

– Мовчи! – суворо промовила Ярина. – Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумiеш?

– Коли велиш, все зроблю.

І, лежачи на твердому своему лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати iм страви.

Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом iй здавалося, що ключниця Ярина розповiдае все це iй не при своему умi, а марить у тяжкiй хворобi.

Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж хитаеться, кiлька разiв подавала iй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде.

Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. І сталось все зовсiм не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли до стравницi, iм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:

– Малушо! Іди за мною i роби, як я говорила.

Малуша зрозумiла, що iй доведеться вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.

Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе дивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.

– Як тебе звуть? – запитала княгиня.

– Малуша, – вiдповiла дiвчина.

– Що ж, спробуемо, – промовила княгиня. – Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.

Малуша ще раз низько вклонилась князям.

І вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.

Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкуе за нею. Молода дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного ii невдалого руху, найменшоi помилки залежить життя, щастя. І все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкуе за нею, i iй стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неi, сказала, нiби гривну подарувала:

– Либонь, ти зумiеш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.

І навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода ii помiчниця прислужувала князям, сказала iй, коли стравниця спорожнiла i коли всi вони – Путша, Малуша, Пракседа – сiли снiдати:

– Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, – додала вона, – як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше – служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла…

Ярина не кiнчила своеi думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з кухнi.

Усi дивились iй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседi.

– Вона, либонь, подавилась.

Ключниця Ярина похитала головою.

– Не треба… Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так i не знала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала.

– Ти, Малко, про це не думай, – тiльки й промовила ключниця. – Працюеш ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна.

І вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу – вони вже не раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.




2


Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме. На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть однiеi людини – Анта чи когось iншого?!

У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних людей, – а хiба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без того що не лiто загибали й загибали люди – хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто – звичайною правдивою смертю. І знову ж це не зупиняло життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим.

І те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.

До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиi, а було ще багато й потайних християн – iм Ант з його старими поконами стояв на завадi.

І так було не тiльки в Любечi, айв усiх селах над Днiпром – нижче, де здавна сидiв рiд хоробричiв, вище – у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром – у рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив славетний рiд Турiв.

Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, – була людина – i не стало ii, хiба смерть одного може змiнити життя?

Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше – старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав iх з собою в землю – iх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, iхнi душi.

Так бувае, коли на Днiпрi часом застоiться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.

І раптом у безмов’i над рiкою лунае трiск i гук – одна якась крижина одриваеться вiд берега, летить на iншi, пiдiймае слiпучу хмару бризок, розколюеться, трiщить, зникае в глибинi.

Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидаеться, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.

А там минае короткий час – i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.

Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались i мчали кудись уперед.




3


Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько – старiйшина Ант, дiд – старiйшина Улiб, прадiд – старiйшина Воiк… Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах, нiби кличуть: «За Русь! За Русь!» Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю!

І Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немае й не буде. Є великий князь у Киевi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж, його посадник Бразд у Любечi.

У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Киева, Чернiгова й волостi приiжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники[53 - Мечники – судовi виконавцi.]. Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.

І Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов’яда на тиждень, по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривню за в’iзд i окремо за виiзд.

Весь нiмiла – не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого iсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов’яда, а й кур немае.

Однак знаходили, несли, давали – все на двiр по посадника Бразда. Краще вже нехай вiн мае справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.

Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку – дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.

Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своему воеводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi д’ горi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково – данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, е багато волостелинiв, посадникiв, а де вже iм обом думати про славу в рiднiй землi?

Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли приiжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок – сотню вевериць[54 - Вевериця – горностай.], кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, резами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами.[55 - Куни, рези – древнi руськi грошi, динарii – арабськi, со лiди – грецькi.]

Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.

– Добре, – говорив вiн, – вiзьму, либонь, бо… – вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таемниче шепотiв: – бо мушу дати щось i князю чернiгiвському… У нього, знаеш, також – нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.

– Хiба ж я не знаю, – посмiхався на це Бразд. – Саме тому я додав трохи динарiiв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. І Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему – на шиi у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена[56 - Знамено – тут знак, герб.]. Кожеми – око з трьома рисами й променями над ним – все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своiм посадникам, дозволяв усiм iм, а також i Бразду, мати своi знамена.

– Яке ж знамено хочеш ти мати? – запитав вiн у Бразда.

Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.

– Буть по цьому, – згодився волостелин Кожема. – Роби таке знамено…

Кожема замислився.

– …І постав свое знамено, – додав вiн, – на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил…

– Улiба i Воiка, – пiдказав Бразд.

– Ти iх знаеш лiпше, – махнув рукою Кожема. – У нас пiд Остром своi могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.

Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.

– А вiд Княжого броду, – вiв далi Кожема, – назад до березовоi дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме мое знамено, – так велiв князь чернiгiвський.

– Скiльки маю сил, берегтиму, – ще раз вклонився Бразд.

Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!

Бразд почав будуватись – на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi своi добра. І не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко, – лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув – всi вони з’явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили, – добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами[57 - Обельний холоп – повний холоп, раб.]. Але Бразд цього не робив!

І вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн мае вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своiх отцiв – Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду – домовикiв.

Коли Бразд пiшов з дому своiх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, – в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали; вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсiм з роду. Бразд у них вже не вiрив.

Замислювався вiн i над небесними богами – Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся iх.

Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. І вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.

Тепер Бразд боявся помсти богiв. І коли стояв пiд час грози на дворищi, або, що набагато гiрше, iхав з чимсь до Остра, чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.

– Чур, захисти мене, – шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.

Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг – скiльки е таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воевод, бояр, тiунiв, огнищан… Їх – як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх iх вибити? І хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.

Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таемнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними.

Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приiхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла.

– От i гаразд, – сказав Кожема, – а я оце збираюсь поiхати до Чернiгова, бо сам знаеш: князевi – княже…

Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.

– Треба було б бiльше золота покласти, – докiрливо сказав Кожема, – бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати…

– Храм? – не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.

– А так, – вiдповiв Кожема, – храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин… Невже не знав?

– Не знав, – вiдповiв Бразд.

– Дивно! – промовив Кожема.

– І менi дивно, – тихо прошепотiв Бразд. – Адже християни – поганини, не богу моляться – древу, пiснi iхнi – грецькi, i самi вони аки гречини…

Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п’ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.

– Дивно ти говориш, посаднику, – сказав нарештi вiн. – Хто ж цi поганини – княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воеводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?

– Що ти, волостелине, що ти? – скрикнув перелякано Бразд.

– Я також, як i ти, вiрив у Перуна, – вiв далi Кожема, – вiрив у Дажбога, Сварога – богiв моiх отцiв. Але як я можу вiрити iм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, – що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так?

Кожема замислився, посмiхнувся й додав:

– З усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос – вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiею худобою я живу, е в мене терем, земля, лiси… i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.

– Я довго мучився й страждав, – говорив Кожема. – Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi моi, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: Бог Отець, Син, Дух. Вiн захищае й благословляе багатого, вiн допоможе бiдному, – е ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб’ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене… Господи, благослови! – з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. – Благослови, боже, i прийми мене в царство твое…

– Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, – сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарii. – Багато не можу, а трошки дам… Десять, два-десять… Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, – над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.

– Перун! – крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув iхню розмову, бачив, як вiн дае грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. – Перун, чур мене! – ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.

Бразд чув, як по дерев’янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.

Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.

Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоiть перед ним, дивиться, говорить:

– Ілля проiхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоему, дужчий – Перун чи Христос?

– Динарii я розсипав, – глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боiться Перуна.

– А я зберу iх… зберу, – заспокоiв його Кожема.

Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?




4


Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.

На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своiх варили залiзо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодii i iхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.

Вони немарно називали ii рудою[58 - Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.]. Як кров наповнюе й живить тiло людини, так, думали вони, й ця руда е кров’ю землi, влитоi в неi богами. І людина мала право взяти цю кров у землi для своеi потреби.

Проте примусити руду служити людинi було нелегко. Повернувшись до селища на лодiях, навантажених рудою, чоловiки вигортали ii на берег, сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.

А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили з твердоi червоноi глини домницi[59 - Домницi – схожi на великi глечики печi для виплавки залiза».] з горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди вперемiш з вугiллям руду, накладали пiд домницi сухих дров, мiхами через сопла нагонили дух. І пiсля довгих годин гасили вогонь, розбивали домницi, де вже була не руда, а криця.[60 - Криця —залiзо.]

Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залiзо, чому з цього залiза, коли його знову розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить оцел[61 - Оцел – сталь, криця.], – цього нiхто не знав. Думали всi, переконанi були, що бiля домниць ходять i люди, й боги; це вони, а найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.

Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили тiльки старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як палае вогонь пiд домницями над Днiпром, як червонi вiдблиски його грають на плесi, вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.

– Сварожичi варять залiзо, – говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.

У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв бути там – разом з богами й кузнецями.

Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi[62 - Корчениця – кузня.] кузнецi робили всiлякi речi: серпи й мечi, лемешi й шоломи, ножi й пiдкови. А були в роду й такi кузнецi, що вмiли виливати не тiльки з крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, – добрi майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi.

Для середульшого сина Анта не було бiльшоi розваги, як пiти до корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як кузнецi сиплють вугiлля в горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б’ють, крутять, перекручують на ковадлi, роблять з неi всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, – адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугiллi, чорний, страшний. Ім’я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило.

Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися жорстокi бранi – князь Ігор кiлька разiв ходив на Царгород, разом з ним ходили сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. І тодi дуже багато людей з Любеча пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не пiшов на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили своi хижi. Не стало й кузнецiв – вони були смiливi люди й полягли головами. Так i iла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Киева-города.

Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.

Незабаром все з’ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там куе, для кого?

А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, – вiн, виявилося, поставив недалеко вiд своеi хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серп а чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди. І кожен, звичайно, щось йому нiс – той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн куе лемешi, серпи, прийде час – i йому допоможуть, одроблять.

І нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було потрiбне, – всяку кузнь.

Вiн приiхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. І вночi не спав, а все ходив при свiтлi мiсяця бiля своеi корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна котилась аж до Днiпра.

Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив iх поiхати з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла – йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, – але вони мусили iхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго iх не затримав. Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi бори й зупинився там, де росла береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли ii до самоi корченицi.

Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi[63 - Парнi – дiрки для сопел.], перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам Сварг не мiг з дитячих рокiв цього пам’ятати. Але немарно бував вiн у Киевi, придивлявся до роботи спритних киiвських кузнецiв.

Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля самоi хижi. Разом з людьми вiн звалив чимало дубiв, напалив вугiлля.

В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була – там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi Сварга, горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали кiлька чоловiк, тривожна луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом.

Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi – то страшнi люди. А в цю годину, коли вони варили залiзо разом iз своiми сварожичами, й поготiв страшно було до них пiдступитись.

Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу iздив i брав руду, розкладав вогнища попiд лiсом, варив залiзо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Киева-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У Сварга була своя криця, ii вистачало на всiх.

Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили гуртом залiзо, з кузнецями були всi сварожичi, пращури дому. Але тi кузнецi повмирали, сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля.

А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на весь Любеч вмiе варити залiзо, але знае не тiльки це – вiн все знае, все може, все вмiе, – страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.

До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворi в нього було кiлька коней, бикiв, корiв i два чорних цапи – гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки всяка кузнь. Вiн мав трави, всяке камiння, обереги, причари.




5


Микула не мiг зрозумiти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пiзньоi осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.

Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше нiж самому щось з’iсти кидав у вогнище перший кусень чурам, але нiхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.

Звичайно, смерть Анта завдала великоi й непоправноi шкоди роду. Поки старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.

Був, до того, Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, – вони нiколи не повертались до своеi хижi з порожнiми руками.

Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в Любечi, що було кращого на дворi – взяли Бразд i Сварг. Коли пiсля тiеi страшноi тризни брати приiхали кiньми й забрали свое добро, Микула аж за голову схопився – адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало.

Проте Микула ще тримався. Вiн мае руки, мае руки й Вiста, удвох вони посiють, скiльки iм треба, у лiсi ще вiд батька знае Микула бортнi захожаi[64 - Захожаi – дiлянки, урочища.], у Днiпрi е риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й поiхав за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито.

Але коли Микула доiхав до цiеi рiллi, вiн не повiрив своiм очам: на межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.

Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак – два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено – око з трьома рисами, побiг до межi сусiда – знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа – i знов: око, око!

На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного гнiзда, але мали те, що з’еднувало iх i рiднило, – землю.

Тепер виявилося, вже й земля iх не рiднила, а навпаки, роздiляла. Бо там, де стояли знамена з списами, – то була княжа земля, де знамена з оком – земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало посаднику, людинi з iхнього i не iхнього тепер роду – Браздовi.

І довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси – все, все рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку. Було так, що приiжджали до них князi з дружинами, брали дань вiд диму – вони це давали, поставили князi над ними волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави – вони i iх давали, бо земля ж то була iхня, рiдна…

І от тепер земля перестала бути iхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своею дружиною не ходить бiля неi, не оре, не сiе. Не випалював, не корчував, не орав цiеi землi й волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаi. Ця випалена земля була для них така дорога, це була iхня кров.

Лишалося, правда, ще багато землi навкруг – рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй! Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбленi, це зробити? Рубати лiси – з ким? Випалювати iх – а як випалювати одному? О, лядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало…

Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам’ятну нiч взяв собi Бразд, – тепер на нiй стояло його знамено, на новiй лядинi знамено волостелина.

– Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, – гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.

Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсноi, пiскуватоi землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все свое жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина – от i все…

Жахаючись голодноi зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – мiсяць, око!

Однiеi ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових болiт, водяних дiв… Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювалось в’яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти.

Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.

Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисто смiявся водяник. А людей, крiм Микули, не було.

Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса свiй гострий топiр – бойовий топiр старiйшини Анта – i почав рубати, стесувати з дерева знамено… Тiльки тодi, коли око трiсками осипалось на росяну траву, отямився Микула. І побiг геть вiд бортневого мiсця, в нетрi. Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, над самою головою пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи, зелений вогник, що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки тодi зайшов до хижi.

– Що з тобою було? – запитала Вiста, побачивши його стомлене, блiде обличчя.

– Нiчого! – вiдповiв вiн. – Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!




Роздiл п’ятий





1


Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову злягла, i то дуже важко. Тепер у неi не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала, не промовивши й слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що iй нiчим дихати й що в неi зупиняеться серце.

Малуша працювала сама – на кухнi, в стравницi, бiля клiтей, комор, медуш, бретяниць.

За князями iй не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi вона залишала iй пити, iсти, вдень раз чи два забiгала, щоб чимсь допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І тiльки пiзнього вечора, не чуючи нi нiг, нi рук, переступала порiг, говорила винувато:

– Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!

– А я спала, – вiдповiдала на це Ярина. – Мiцно спала, бачила сон.

Одного разу, повернувшись увечерi до хлiвини, Малуша так само зупинилась на порозi, сказала:

– Я прийшла, матiнко Ярино!

– Добре, Малушо! – почула вона тихий голос. – Дай менi води… Щось менi дуже погано, Малушо.

– То, може, я когось покличу?

– Нi, не треба… Дай менi води i спи. Ти стомилась, тобi треба заснути.

Малуша довго не спала, слухала, як важко дихае ключниця Ярина, i потiм заснула.

Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.

Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, – на правому боцi, поклавши пiд голову руку…

Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла до сторожiв, якi саме сходили з городницi, розповiла iм, що сталось. Сторожi пiшли одразу ж до тисяцького.

Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи. І Малуша зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла гов’яда, зерна, рiзного зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.

Коли княгиня з княжичами, воеводою Свенелдом, боярами i священиком зайшла до стравницi, Малуша iх зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:

– Матiнко княгине! Ярина померла!

– Я знаю, Малушо! – вiдповiла княгиня й звернулася до священика: – Я вже сказала, що робити. Поховаемо ii, отче, на Воздихальницi, де лежать християни.

Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали, жовтiшали вогнi свiчок. Малуша увесь час думала про несподiвану кончину Ярини. Сльози набiгали й набiгали iй на очi. Але нiхто в стравницi не бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi поiли, священик пiсля того помолився, всi встали й вийшли.

Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.

– Малушо! – покликала вона.

Малуша стала перед нею.

Княгиня Ольга подивилась на дiвчину, на чудове ii обличчя, вкрите гарячими рум’янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий, тонкий ii стан, тугi груди, дужi руки.

– От i немае Ярини, – промовила княгиня. – Що ж, Малушо, будеш тепер ти менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що маеш робити.




2


Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключi в своiх руках. Припоручати iх комусь iз своiх родичок не хотiла – завидющi всi вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так iншi за iхньою спиною все розтягнуть.

А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала! Дiди й прадiди ii, що сидiли на Киiвському столi – а княгиня Ольга по закону вважала себе iх спадкоемицею, – не одразу зiбрали це добро, кров’ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад i даючи лад своiй землi. Та навiть ii чоловiк, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це полiг.

Княгиня Ольга теж брала дань, пiзнiше поставила уроки й устави. Киiвський князь – глава племенам i землям, вiн заступник всiх людей перед богом, вiн i воевода, коли хто нападае на Русь.

Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо вiн посягне на Русь, годувати, поiти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й складати богам жертву – для цього киiвському князевi треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.

Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром i Десною, знаменом ii перетесано було багато лiсiв, ii гони були на рiках, перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi, – багато тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi – княже, а собi – свое.

Немало багатств i скарбiв було й на Горi – в свiтлицях, палатах, клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках цi багатства.

І навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила своiх переконань. Адже Христос говорив: «Боговi – боже, а князевi – княже», вiн благословляв багатство й захищав убогих.

Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. І як iй було не довiряти: прожила Ярина весь свiй вiк на Горi. Робою туди прийшла – ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустрiла ще замолоду. І все берегла, стерегла, як справжня господиня.

Коли Ярина померла, зайшла княгиня до ii хлiвини, бiля тiла постояла (як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду ii скринi.

Нi, такоi ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi ii не було нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплоi одежi та ще два сувоi полотна, якi Ярина виткала власними руками.

– Вiзьмiть полотно в клiтi.

Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не думала робити ii ключницею – нi, Малуша була надто молода для такоi роботи. Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь, довiру.

Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, – тямуща вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити.

Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла до неi в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:

– Ти вже iх тут не клади.

– А де покласти? – не зрозумiла Малуша.

Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала.

– Важко це менi, Малушо! – промовила, зiтхнувши, вона. – Думай над тим, що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в теремi. Ти ж усе знаеш.

– Знаю, матiнко княгине.

– Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моею будеш.

Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав ii це зробити.

– Боюсь я, матiнко княгине, – призналась вона.

– А чого тобi боятись?

– Тереми великi, клiтей багато.

– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш бiля пояса моi ключi – всi слухатимуться тебе. – І, помовчавши трохи, додала: – Отак i роби, Малушо! Милостниця[65 - Милостниця – улюблениця.] ти моя!

Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро ii було в певних руках.

– А оцей ключ, – вибрала вона з низки i показала Малушi, – з терема до твоеi хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, – можу тебе по надобi i вночi покликати. Так було при Яринi, так буде й з тобою.

Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своеi хлiвини.

Довго одмикала замок, бо в неi тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема.

Стала вона посеред хлiвини – i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неi в руках. Не шукала вона iх i не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.



Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. І це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила iй?

Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, iв, що було, нiколи не посягав на чуже, не свое, хоч би воно було краще й дорожче.

Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала iх. Один, другий, третiй, о, як багато! «Який же ключ мiй?» – заплющивши очi, замислилась вона.




3


Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.

Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, – у неi було здоров’я, запал, а найголовнiше – молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало ii. Аби тiльки вистачило сили.

Турбувало ii iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею…

Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила iй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неi ж нiчого не приготовано, – i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.

Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била – на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокуе там угорi по городницях i дае знати про себе: «Ба-а-ам! Ба-ам! Спi-iть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-ам!» Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку – далеко.

Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.

У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж iй починати.

Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:

– А хто там ходить?

Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.

– Це я, Путшо, – тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.

– Бачу, бачу, – сказав i голосно позiхнув Путша. – А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру.

Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.

– От бач, якi татi бувають на свiтi…

– Мабуть, я вже й встану, – раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуси й суворе обличчя.

– Ще рано, – промовила Малуша. – Спи, Путшо, спи!

Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.

– Де вже там спати, – невдоволено сказав вiн. – Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам…

Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi.

А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у ii холоднiй хлiвинi.

З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири – не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неi е стiльки всякоi роботи – щоб впоратись, мало дня й ночi.

І знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи ii в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.

Так вона ще з ночi почала свiй день – замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своему посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. І думала Малуша, що нiкого не потурбувала.

Раптом до ii вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.

– Та хiба вона вже встала? – пiзнала Малуша голос Пракседи.

– Встала, ще й давно… i мене розбудила, – вiдповiв Путша.

– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками. – Ну, то й я пiду побуджу своiх дворянок.

Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим ii носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:

– Ключниця! Ключниця!

Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з’явилось у неi. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив iй груди, скинула його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.

– Ключниця! Ключниця! – чула Малуша навкруг.

І коли одразу пiсля цього заспанi дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен свое, допомагати Малушi, iй стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала, навiщо вони встали так рано, вони ж винувато говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на своi плечi, а виходило, що це вона iх змушуе працювати бiльше, жвавiше, швидше… Так першого ж ранку Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння, хоче його порвати, скидае з себе, а воно облипае, обсотуе ii все мiцнiше й мiцнiше.

Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях, i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем i поглянула, чи все зробили теремнi дiвчата.

Усе було готове, i ii теремнi дiвчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро до стравницi вийдуть князi, а пiсля них поснiдають i дворяни. І князi вийшли, поснiдали. В час снiдання Малуша помiтила, що княгиня Ольга стежить за нею, споглядае i, либонь, задоволена, бо посмiхаеться. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i ранiше, сiла з дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих страв були ще теплi, смачнi. Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина, що залишилось у келихах князiв, i тодi за столом, де всi рвали руками м’ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселiше, теплiше, – один дворянський рiд! І Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який вона зрушила i який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.

Але камiнь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i хотiла вернутись до своеi хлiвини, але побачила, що в хижах бiля терема i на кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупае сокира: «У-у-ух! У-у-ух!»

Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скiльки тих годин до свiтання, спати б та й спати! Тiльки вона вже не могла й не смiла спати. Повернулась до хлiвини, швидко одяглась, не встигла навiть помитись, i побiгла до кухнi. Там горiло вогнище, Путша наносив дров, дiвчата прибирали.

– Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали… ранiше! – зустрiла ii холодним, злим поглядом Пракседа.

Що могла iй сказати ключниця?




4


Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема.

Ранiше, працюючи ще на кухнi, коли думала вона про цi свiтлицi, то уявляла, що там – багатство, все сяе, блищить, там тиша, спокiй, все красиве. А от чому красиве, того не могла висловити.

Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно:

– Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя.

Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.

Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив ii красою своею, багатством, скарбами… Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.

Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала iх вдачу, душi, силу.

Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи ii в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд неi ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила ii в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди.

Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожноi години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала ii зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла.

Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив ii ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув’ях на ногах.

Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але попри все вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв.

Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона ii уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше ii дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало iй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому ii перевiряла, в усьому iй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в своiй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за свое життя.

І не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi – ласкавi, на людях – сердечнi, справедливi, щирi, а в життi – в своiх покоях, свiтлицях, опочивальнях – зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв княгинi, воеводи Свенелда, священика, усiх, усiх.

Боялась вона й княжичiв – синiв княгинi Ольги, особливо Святослава. Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з нею, дивився на неi веселими очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово – наче щось дарував. Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась…

Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн був суворий, навiть на матiр – княгиню – поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як вiн перечить iй, ую Асмусу, особливо Улiбу.

І до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав iй, як Улiб, тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неi ласкавим оком. Нi, не такий княжич Святослав. Вiн не озветься теплим словом, вiзьме – не спитае, хтось йому щось дасть – не подякуе, а тiльки що – нагримае.

Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Здаеться, чого ще треба: пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, пiдлогу вимила – все в свiтлицi заблищало.

Але княжичу Святославу однаково не догодила. Вiн, поки прибирала Малуша, увесь час стояв бiля вiкна, дивився на Днiпро, часом спiдлоба позирав на неi.

– Доки ти будеш прибирати? Чого згинаешся, навiщо?

Перелякана його криком, Малуша випорснула з свiтлицi, зупинилась у сiнях i заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб нiхто не почув, витирала сльози, щоб нiхто не помiтив.

І раптом почула позад себе кроки. Оглянулась – княжич Святослав. Хотiла тiкати – вiн заступив iй шлях.

– Ти чого плачеш?

– Я не плакала, княжичу, ей-Перун, не плакала.

Вiн подивився на неi очима, в яких було презирство, й осудження, i крихiтка ще чогось, чого не могла зрозумiти Малуша. Але на те вiн i княжич, так i тiльки так вiн i мусив дивитись на Малушу.

– Гей, ти, дворянко! – сердито промовив Святослав. – Не плач! За чим, за чим ти ллеш сльози?

Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись бiльше вiд усiх.

І пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала в темних сiнях терема або в присмерках десь на дворi. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше, нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей час княжич промине ii.

А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув ii, зупинився, стоiть, жде, навмисне жде, поки вона випростаеться.

І тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi уста, щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов далi княжич Святослав – з суворою посмiшкою, з примруженими очима.




5


Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки те, що велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.

І давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали iй, о, тодi Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тiльки одне – свою честь.

Якось Добриня iй сказав:

– А чи знаеш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?

Вона навiть зашарiлась, – вiд гриднiв, як це iй всi говорили, нiчого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, iншого ж гудить.

Але невже хтось iз них посмiв сказати якусь лжу про неi? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала.

– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.

– Кажуть, – вiдповiв Добриня, – що ти така ж, як i ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаеш скупо.

У неi одлягло вiд серця – отже, говориться не про ii дiвочу честь.

– І покорм, i мед я даю, як велить княгиня, – сердито вiдповiла вона братовi. – А твоi гриднi ненажери, iм цiле гов’ядо дай, то й тодi буде мало.

Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступаеться, а за княгиню! Та невже ж вона не розумiе, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не бачити б Гори довiку.

Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав, що, либонь, гриднi говорять правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усiх тi, хто iм служить. Тiльки не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить князям, що життя його в княжiй волi.

Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А тодi раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побiгла стежкою попiд деревами до терема. І чи то примарилось Добринi, чи, може, так i було, але здалося йому, що Малуша витирае на обличчi сльози. Диви, не можна iй сказати й слова?

А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболiвав за побратимом своiм Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став.

Все почалося вiдтодi, як Тур признався Добринi, що Малуша йому до вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат.

Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою вiд усiх дiвчат Гори, хоч мiж ними були й воеводськi, i боярськi, i княжi дочки.

Вiн полюбив ii, ходив тут, по Горi, а жадав ii бачити, iздив з iншими гриднями в далекому полi, але й там думав про неi. А який вiн був щасливий, коли раз i вдруге зустрiв ii на Горi. Правда, Тур не говорив з нею, але ж нiщо йому не заважало думати про неi, i вiн думав, мрiяв, як колись стане поруч iз нею, скаже iй все щиро, одверто.

Сказав би ж вiн iй, як це думано й передумано, мабуть, так:

«От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому свiтi, а завтра, якщо пошле князь на смерть, – i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…»

Так думав почати Тур, а далi б сказав:

«…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, i в тебе така ж, як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в’iхала на Гору пiд щитом, але що далi? Будеш ти робою, працюватимеш на кухнi, iстимеш княжi об’iдки, ну, може, за довгi роки щось i збереш, не вотоляну[66 - Вотола – груба доморобна тканина.] свитку одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в’iхала на Гору, але ти рабиня i рабинею будеш… От як!»

Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:

«А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долi немае в тебе i не буде ii тут, на Горi, i в мене ii не буде довiку; я ж тебе, чуеш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш, коли не стiльки, то хоч трохи менше. І от я скажу князям: «Служив я вам, дайте пожалування – шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу», адже дають князi гридням, якi iм вiрно служили, пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгинi: «Служила я вам – пустiть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо…» І пустять князi, як же можна не пустити!»

Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине рiк, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам, нi роба Малуша не могли втекти вiд своеi долi…

І раптом сталось те, чого Тур нiяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осiннiй день, коли все Днiпро затягли густi тумани, а вгорi котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв на високiй кручi за Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi Днiпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.

Малуша – ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого вiн iй не скаже. Доки була вона робою, вiн був iй до пари, – о, яка б рабиня на Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неi ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з такою! Усi гриднi боялись ключницi Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малушi.

Щось у душi, правда, говорило:

«Нi, вона не така! Вона – iнша, вона така, як i ти, Туре!»

Але йому було страшно. Нi, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневi княжому? Вiн нiчого не боiться, навiть смертi. Безмежно кохаючи Малушу, вiн боявся за неi.

Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своею блискучою палицею, хмари росли, все темнiшали й темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль, так у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.

Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не мiг заснути. Надворi шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах iхньоi хижi. І тодi Тур сказав:

– Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.

– Вона не така, – вiдповiв на це Добриня, – вона чесного роду.

– Коли б то так, – прохрипiв Тур. – Звiвшись на лiкоть, вiн довго ждав, доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав: – Коли б то так, то було б добре… бо я…

Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.

У цей час вдарила блискавиця, освiтила через розчиненi дверi все в хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко розплющенi очi, стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.

Перун пiдiйшов зовсiм близько до хижi, вдарив палицею й погасив блискавицю.




Роздiл шостий





1


Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навеснi 957 року вирушила до Константинополя.

Їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землi тиверцiв i угличiв, i далi через Болгарiю або ж Днiпром i Руським морем[67 - Руське море – древня назва Чорного моря.], як звичайно iздили купцi i гостi.

Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дiстатись до Вiзантii безпечнiше й швидше. Старiй княгинi i всьому ii почту легше було iхати в лодiях, анiж на конях, бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не з болгарськими каганами[68 - Каган – князь.], що виконують волю Константинополя, а з самими iмператорами.

До далекоi цiеi подорожi княгиня готувалась ще з зими: сама одiбрала для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi – хутра, риб’ячий зуб, золотi й срiбнi емалi, бобровi пахощi, а про запас кiлька мiхiв з диргемами, кунами, резами. Взимку ж для княгинi й почту ii на Почайнi посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на кiлькох лодiях; у кiнцi зими воевода Свенелд послав тисячу воiв у поле над Днiпром, щоб стерегти пороги, коли iх минатиме княгиня, а далi проводжати ii понад лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi угличiв.

Довго думала княгиня й над тим, кого iй взяти з собою в далеку дорогу. Не на брань вона iхала, а для хитроi й мудроi розмови, в час якоi напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих. Зваживши все, велiла вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п’ятдесяти купцям ще й п’яти тлумачам, якi красно вмiли говорити язиками грецьким, франкським i латинянським.

Крiм того, аби не думали iмператори грецькi, що киiвськi князi не мають нi роду, нi племенi, запросила вона iхати з собою ще й родичок своiх – посестрин[69 - Посестрини – двоюрiднi сестри.], нетiв[70 - Нетi – племiнники.] ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.

Тi тiльки цього й ждали – шили всю зиму рiзноликi убори, чоботи з зеленого й червоного хза, все примiряли, все одна перед однiею вихвалялись: «От яка я, от де Царгород здивуемо!»

А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:

«Заждiть! Якоi ви заспiваете, коли вас колихне море Руське!»

Ще велiла княгиня Ольга ключницi Малушi, щоб та одiбрала десять дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких.

Почувши цей загад, Малуша подумала:

«Менi б поiхати з княгинею до Царевого города!»

Але коли княгиня додала: «Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був, i щоб княжичi були доглянутi», ключниця зрозумiла, що так уже iй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли ii княгиня iде в далеку дорогу.

Пiсля однiеi безсонноi ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.

– І ти, отче, поiдеш зi мною, – сказала вона.

– Куди, матiнко княгине? – запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.

– До Царевого города Константинополя, – вiдповiла вона.

Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:

– Навiщо ж менi iхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?

– Зi мною поiдеш, отче, аки пастир iстинноi вiри.

У нього заблищали очi.

– То, може, матiнко княгине, iдемо ми для того, щоб там взяти для всiеi Русi християнську вiру?

– Нi, отче, – суворо промовила княгиня. – Ти поiдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю…

Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:

– Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар… Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.

– Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воевод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моiх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий едем облеклися, iже суть Христос…

Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д’горi й промовив:

– Чому ж ти, княгине – денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, – сама сяеш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.

– Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моiм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньоi, одебелиша-бо серце iх, ушима тяжке слишати, очима видити… Хрещу я зараз Русь – многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем’я на плем’я, земля на землю.

Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, – i глузування, i лайки, i погрози. І це в Киевi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?[71 - Весь, мер я, чудь – пiвнiчнi племена древньоi Русi.] Правду каже княгиня: охрестити Русь – однаково, що запалити пожежу по всiй землi.

– Це так, матiнко княгине, – згодився вiн. – Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руськоi землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, iдемо до Константинополя?




2


Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Киева з далеких заморських краiн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплоi години; прибували також з червенських городiв i вiд Ітиля-рiки, де iх застала й не пустила до Киева зима.

Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Киева. Це були далекi, дуже важкi шляхи, ними доводилось iхати мiсяцями й роками – безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в дикому полi, звiр i розбiйник – за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воiном, – на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель iхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й киiвськi купцi попадали в землi заморськi.

Три шляхи тяглись вiд Киева-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через дике поле, рiку Танаiс[72 - Танаiс – Дон.], по великiй рiцi Ітилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Киева суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким iздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi – в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Киева на захiд – у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.

Але в Киевi на Подолi все забувалось – i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не доiхали до Киева, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодii на лодiю, стояли великi, довгi ушкуi, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландii грецькi. А всi люди, що здалеку iхали ними до Киева, поспiшали в одне мiсце – на Подол, на торг.

Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великоi площi, посеред якоi стояв високий стовп, палахкотiв вогонь.

Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубовоi колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот ii досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги.

Це був Волос – бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiею пiдходили гостi киiвськi, що iздили в далекi краi, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.

Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав своi жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi киiвськi й заморськi пiдходили до нього й складали свое дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.

Богу Волосу не легко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божоi подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск… Якщо жертва була коштовна – полотно, хутро, – вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. І жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжне сховище речей: боговi – боже, жерцям – на сущий день.

Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлах жерцi, до жертовника пiдходили купцi киiвськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м’ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель.

З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут киiвський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над своiм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравiець – не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, – обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар.

На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських – новгородцi привезли на торг горючий камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаевих, чорно-буроi лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi[73 - Вручай – нинi Овруч.] каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руськоi землi, i iм е що продати гостям заморським.

А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться iхнi лодii, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.

Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Киевi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби iхнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки[74 - Паволоки – коштовнi тканини.] й римськi дiбаджi[75 - Дiбаджi – оксамити з Рима.], перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя[76 - Узороччя – вироби iз золота й срiбла.], на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти[77 - Колти – пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.] з дорогоцiнним камiнням, емалi.

Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в’яленоi риби, вони ж пригнали табуни коней. Цi конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти iх пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi – вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною.

За херсонiтами – аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна.

Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують iх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз iхнi мечi ще кращi, бо вони гартували iх у м’язах живих рабiв. І раби е тут, iх також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв.

Товар вiддаеться за товар: пшеницю – за сiль, хутро – за оксамит, мед – за коней, i за пшеницю – хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей е й драхми, диргеми, динари. У руських купцiв також е золото й срiбло – це гривнi, купи, рези – шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з прута.

Крiм гостей та купцiв киiвських, на торгу повно людей. Куди ж пiти в городi Киевi, як не на торг? Сюди йдуть i iдуть на возах з Гори, тут е що обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з Подолу тiльки подивиться на торг – i то для нього добре!

І ходили на торзi у барвистих платнах з оксамиту, обояру[78 - Обояр – перський шовк.], атласу, iз тонкими мереживами вподовж пiл i золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого хза, у шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воеводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами бiля поясiв, у добрих чоботях. Дружинники – в гiршому одязi, в поршнях – тупоносих черевиках з довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й простi, убогi люди – у сукманинi, серм’язi.

Бiля ж гречникiв i аравiйцiв, особливо там, де пахло парфумами, рум’янами й мастиками, де продавались рiзнi оздоби, шелестiв оксамит i адамашка[79 - Адамашка – тканина з Дамаска.], вертiлися, присiдали, щебетали боярськi й воеводськi дочки, iнодi разом iз своiми матерями. Все iх тут вабило, все було миле, все хотiлось одягти на себе, всiм кортiло прикраситись.

Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi, саяни[80 - Саян – жiночий одяг.], кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши пальцi золотими перснями з камiнними приковинами, зав’язавши волосся обручами i почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами й лолами[81 - Ахати й лоли – агати й рубiни.], вони дивились на заморськi товари, але часто позирали i на воевод i дружинникiв, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв.




3


Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Киева, у Вiтичевi, стоiть чимало лодiй, а мiж ними й тi, якi ще взимку готувались для княгинi. Туди ж прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi.

У людей, що iхали на лодiях, було багато дiла. Попереду стелилась далека й важка дорога – спочатку Днiпром, далi – морем. Багато з них вже не раз водили лодii з Киева до моря. Тепер вони сподiвались по повнiй водi пролетiти пороги, а все ж клали на лодii й насади всяке рухло: весла, керма, залiзнi кочети, котки – на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною водою на Бiлих берегах бiля луки моря.



Рано прокинулись усi в княжому теремi – i княгиня Ольга, i родички ii, i жони князiв земель, що наiхали й кiлька днiв тут сидiли. У цю нiч вони зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув’язувати й розв’язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи iх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, – вони готували одежу для княгинi, дари, iжу. Терем нагадував вулик, з якого готуеться вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло, перекликалось рiзними голосами.

Тiльки княгиня здавалась спокiйною. Малуша розбудила ii, як було велено, пiсля змiни другоi нiчноi сторожi. Тодi до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сiнях.

– Отже, я iду, – почала вона. – Болить серце, ние тiло, повiк не покинула б Киева, але, вiдаеш сам, мушу iхати…

– Не турбуйся, княгине, iдь спокiйно, – сказав Свенелд.

– Як же менi не турбуватись, як бути спокiйною! – сплеснула вона руками. – Киiв, усi землi – як вони будуть без мене?

Вона справдi не уявляла, як тут буде без неi.

– Залишаю я на столi Святослава, – мовила далi княгиня, – нехай робить суд, дае правду людям, говорить з воеводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…

– Не турбуйся, княгине, iдь спокiйно, – ще раз сказав Свенелд.

– Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходiмо, там мене вже весь почет жде.



Золота палата киiвських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах не було воевод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся служба зiбралися тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, барила.

Коли княгиня вийшла з своiх покоiв, рiзноголосе це зборище занiмiло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своiх, купцiв, якийсь час мовчала.

– Зробимо по покону! – нарештi сказала вона. – Сядемо.

І всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою сiсти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також i iм на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони, якийсь час мовчки сидiли.

І навiть священик Григорiй, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було евангелiе, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужiння, не витримав i також сiв – вiн, як i княгиня Ольга, часом вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли – по божому слову.

– Вставайте! – промовила Ольга.

Тодi княжий терем ожив, на сходах i в палатах з’явились тiуни, ябетники, гриднi, дворяни; вони тягли мiхи, клумаки, горнцi, корчаги, котили барила. Шум i крики вирвалися з терема, де бiля ганку вже напоготовi стояли вози, iржали засiдланi конi. Десь у темрявi бiля Подольськоi вежi вже рипiли жеравцi на мосту, гукали сторожi. У промiннi смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями й воеводами. Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i зник у темрявi ночi.

Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi на лодiю i, спираючись на плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для неi приготовлений був куточок.

Зупинилась перед цим куточком i уважно його оглянула: там був застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори – вiд дощу. Це був непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:

– Що ж, якось доiдемо!

А потiм згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна було вiдгородити куточок вiд цiкавих очей тих, що сидiли в човнi, засунула ii й розсунула.

– І це добре! – дiловито додала вона. – Дорога далека!

Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав’язала шаль на головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.

– Закутайте менi й ноги! – звелiла служницям.

І вони хутром закутали iй ноги, обмостили княгиню.

Усi на березi розумiли, що настала остання хвилина перед вiд’iздом, i замовкли, занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодii княгинi стояв на кручi й неспокiйно торгав червоним чобiтком правоi ноги пiсок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Улiб, воеводи й бояри на чолi з Свенелдом, чимало мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.

Окремо й далi вiд них, мiж рiдких кущикiв верболозу й молочаiв, товпились дворяни, серед яких можна було помiтити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от ii покличе.

Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Киева, стояли гриднi, дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.

А княгиня все сидiла в лодii, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.

– Ну, – промовила нарештi, – то й рушаймо!

– Рушаймо! Рушаймо! – загомонiли на лодiях.

– Рушають! – озвався берег.

Лодiйнi майстри пiднiмали укотi[82 - Укотi – якорi.], на березi кидали мотузи, якими лодii були прив’язанi до дерев, над насадом важко пiднялися, затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли кропив’янi вiтрила, одна за одною лодii, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.

– Матiнко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на помiч усiх богiв родичi княгинi й служницi.

Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сидiла бiля керма першоi лодii похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе плесо, що мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.

Вiяв горiшнiй вiтер, i лодii швидко тiкали вiд Вiтичевоi гори. Ось вони стали завертати до острова пiд лiвим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однiею в голубiй iмлi.

Аж тодi на кручах, де всi стояли в мовчаннi, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воеводи кликали своiх гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим iхати, той рушив пiшки. Разом з дворянами пiшла й Малуша.

Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.

Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi воеводи Ігоревi Бождан i Остер.

– Що б сказав князь Ігор, – засмiявся, показавши своi щербатi зуби, воевода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушае на Царгород…

– Мовчи, – хитро пiдморгнув до нього воевода Остер, – бо з цiею раттю послав свою жону й князь наш переяславський.

– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав ii, то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга – то i поiхала моя Сбислава. Нехай iдуть, рать…

Усi засмiялись, уявивши, як зараз лодii пливуть Днiпром i веде iх княгиня Ольга.

– Не так ходили ми колись супроти ромеiв, – роздратовано мовив воевода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.

– А вiдала ж колись княгиня наша, хто е ворог Русi, а хто друг, – знову почав Добислав.

– Де на Русi суть вороги, вона вiдала, – сказав на це Бождан, – примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i угличiв. А от хто ворог всiй Русi – не знае, клянусь Перуном, не знае.

– Коли б то вона сидiла не в Киевi, а десь на украiнах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто ii на нас насилае. Хай би приiхала та посидiла в Переяславськiй землi… кров’ю там обливаемось.

– А вже обливаемось, – додав тисяцький з Роднi Полуян. – Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилае ж iх один ворог – iмператор ромеiв.

І замислились воеводи, стоячи над Днiпром, який носив лодii iхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своеi, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.

– Неправе дiло задумала княгиня, – сказав Добислав, – i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!




4


Довго довелось княгинi Ользi з почтом своiм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодii пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi угличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.

Звичайно, не обiйшлося й без пригод. І купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi – iх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила iхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морськоi води уста й одверталась, дивилась удалину.

Вона вперше в своему життi бачила море, i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.

Лодii пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.

Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудовий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на iхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалоi чайки.

«…Руське море! – думала княгиня. – Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своiх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземноi!»

І знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброею вона йде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантii, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.

І ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантii, що в них також е свое сонце, своi землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь.

І княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Ігор, збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона iде мирно, як християнка, з нею iде презвутер iстинноi вiри священик Григорiй.

Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня – про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад ii закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Ігорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.

Але вiн говорив:

– Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маi-розмаi, коли на морi тиша й покiй, iхати та й iхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаемось у тому Константинополi…

– Хiба що, Супруне?

– Страшне Руське море восени, коли починаеться ревун[83 - Ревун, або рюен – вересень.], – говорив Супрун. – Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш – потопить, до берега рушиш – розiб’е об скелi. Страшне Руське море восени.

«…Швидше, – думае княгиня, – до Константинополя – i назад до Киева».

Серед темноi ночi довгим ключем пливли лодii, i на всiх них одноманiтно гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали, боялись грiзного Руського моря.




5


Імператор Костянтин дiзнався, що лодii русiв iдуть до Константинополя, ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю.

У Вiзантii завжди цiкавились тим, що робиться у землях над Руським морем. Протягом столiть iмператори Схiдноi Римськоi iмперii поширювали межi iмперii й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi. Але на суходолi в Європi вони мали тiльки шматок землi над Пропонтидою[84 - Пропонтида – Мармурове море.] й тому мрiяли поширити своi володiння на схiд i пiвнiч.

Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не знали, що за люди живуть там – уявлення не мали. І тому iсторики iхнi писали:

«Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть довше i щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi вiйни, а проводять днi своi у невинних, безпечних розвагах i в гордому спокоi. Житлом iм е чудовi лiси й дiброви, а плоди дерев е iхньою iжею; вони помирають спокiйно i тiльки тодi, коли життя втрачае для них всяку цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають вiнками голови своi й кидаються в хвилi морськi…» (Плiнiй).

Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких ромеi називали гiпербореями[85 - Гiперборей – пiвнiчний вiтер.], дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того, щоб цю землю пiдкорити, а людей ii, як i багато iнших народiв Азii й Африки, зробити рабами.

Грецькi купцi сiдають на своi кораблi й рушають у Руське море, зупиняючись бiля пiвнiчних i навiть далеких схiдних його берегiв. Їм назустрiч виходять мiсцевi жителi – гiперборейцi – i радо iх приймають, називаючи гостями своiми, бо звичаем людей над Руським морем було приймати гостей, як братiв. І греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у якому вони побували, Понтом Евксинським.[86 - Понт Евксинський – Гостинне море.]

У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi про Понт Евксинський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявляеться, нiякi не гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де стоiть город Киiв, з давнiх-давен живе русь, ще далi на пiвнiч живуть iншi Киеву пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i все це дуже гостиннi, мирнi люди.

І земля в них багата – там е безлiч городiв i сiл, а на полях навкруг них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б’ють дорогого звiра, в рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля.

Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З великими дружинами iдуть туди грецькi патрикii – полководцi, що прагнуть, як до цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над морем. Вони сходять на береги, закладають там городи, осiдають на пониззi Днiпра, пруться на великий пiвострiв, що врiзуеться в Руське море, добираються до далекого схiдного узбережжя.

Так минали вiки, й цi городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе грекiв, коли вони приiжджали як гостi, але брали в руки зброю й нещадно били, коли бачили в них завойовникiв. Так були зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським морем, на схiдному узбережжi Руського моря. І завойовники затримувались тiльки на пiвостровi, що врiзуеться в море, – у землi Корсунськiй[87 - Корсунська земля – сучасний Крим.]. Саме тодi в Константинополi стали називати Руське море Понтом Айксинським.[88 - Понт Айксинський – Негостинне море.]

А потiм i самi князi Русi, на чолi з князями киiвськими, з великими своiми дружинами на сотнях лодiй, перетявши Руське море, з’явились до Константинополя. І це були не тi гiпербореi, про яких писали iсторики ромейськi, а дужi, нездоланнi люди.

Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати ромеiв. Вони говорили, що в них е досить землi i багатства, що руськi люди хочуть мати любов i дружбу з iншими землями, але не можуть терпiти, коли чужинцi, ромеi, будують своi мiста над iхнiм Руським морем, пруться на схiднi береги цього моря, лiзуть аж на Ітиль-рiку.

У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну силу руських людей, iмператори Нового Риму клялись по закону своему – перед хрестом, – що не будуть чiпати русiв. Руськi ж люди – по покону своему, поклавши перед Перуном мечi й щити, давали роту[89 - Давати роту —клястись.], що берегтимуть мир з iмперiею, доколи свiтить сонце.

Руськi люди говорили правду: вони хотiли тiльки миру й дружби з ромеями. Ромеi ж клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегiв Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон, Ітиль, порiднились навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру, а iхнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де проходив волок руських купцiв до Ітиля, фортецю Саркел.

І знову руськi князi не раз приходили на своiх лодiях пiд стiни Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто з них дiе по правдi, а хто творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена князiв Олега i Ігоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю.

До того ж, Русь була й не одинока. Мiж ii землями й iмперiею лежала ще одна краiна, яка також не хотiла пiдкорятися iмперii, – Болгарiя. З цiею землею i ii людьми у Русi була одвiку дружба й мир. І мови, i звичаi в них були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз Руссю своiм письмом. Вчителi iхнi, Кирило й Мефодiй, бували в Киевi i навiть у Корсунськiй землi, патрiархи болгарськi посилали на Русь своiх священикiв, князь киiвський Ігор i каган Болгарii Симеон, бажаючи добра землям своiм, один за одним ходили на Константинополь. І ромеi однаково тремтiли перед русами й болгарами.

Імператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його предки – i Михайло II Косноязичний, i Михайло III П’яниця, i Василь І, i Констянтин VI, i особливо батько його Лев Фiлософ – боролись з болгарами й русами. Нi на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту предкiв, вiн вважав, що Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти ii. Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина його – Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав навiть цiлий трактат «Про управлiння iмперiею» i ще один трактат – «Про народи».

Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi для цих своiх трактатiв. Коли посли його i купцi iздили на Русь, а потiм повертались до Константинополя, вони найперше з’являлись до iмператора i розповiдали йому про городи ii, землi й людей… Але найкраща розповiдь не може замiнити очей. Імператор Костянтин так i не мiг збагнути цiеi землi й ii людей. Для нього то були схожi мiж собою гiпербореi, тавроскiфи, варвари, що ходять у звiрячих шкурах, жадiбнi до грошей, невiрнi й худороднi мешканцi пiвночi. І Костянтин у своiх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i знищувати болгар – сусiдiв Вiзантii, а потiм… потiм бити й русiв, захоплювати iх багатi землi. «Роздiляй i владарюй», – так писав iмператор.

Так писав i дiяв вiн немарно. Задовго до цього в Болгарii помер лютий ворог римських iмператорiв – болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарii свое вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари – вiру, церкву: iхнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на своему столi в Доростолi.

Коли лодii княгинi Ольги досягли гирла Дунаю, каган Болгарii Петро свiтляними знаками вiд фара[90 - Фар – маяк, що передавав свiтлянi гасла.] в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:

– Лодii русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.

Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою iде на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? І iм не належать знамена. Киiвський князь Святослав? Але вiд своiх купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя…

«Може, це зла витiвка русiв, – думав iмператор Костянтин, – може, iдуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?»

І на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг.




6


Бiльше як сорок днiв пливли лодii княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбрежними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд.








Бiльше як сорок днiв пливли лодii княгинi Ольги… прямуючи на пiвденний захiд.



Увесь час iм щастило – на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрii не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине iх десь у Іраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднила iм шлях – доводилось посуватись вперед на веслах, воi гребли день i нiч, у кров побили руки.

Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландii, кораблi херсонiтiв, гостроносi кубари з Абхазii, Арменiану, Пафлогонii, Халдеi. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантii.

Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi – на вiсiмдесят весел кожен, – обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi – а iх було бiльше десяти – пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з’явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодii, – цiлий день, нiч, ще один день.

– Це вiйськовi кораблi ромеiв; отi великi – дромони, меншi – скедii, – сказали бувалi воi. – Але чого вони з’явились тут i нiби женуться за нами?

На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки воi на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись.



І от на далекому небосхилi з’явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось – там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля.

Це був Босфор – мета iхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя.

Грецькi дромони й скедii, що переслiдували iх в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну iм з’явились новi кораблi ромеiв. І скiльки не пливли лодii мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедii. Схоже було, що вони готовi першоi-лiпшоi години пiдняти якорi й накинутись на лодii русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.

– Стережуть ромеi Босфор, – говорили на лодiях, – бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.

– Крий боже, – озвався на лодii iнший голос, – зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi…

– А що? Нападають?

– Ще й як! У гречина совiстi немае – на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне – забере все добро й душу. Скiльки тут на днi лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк ii, князь Ігор, плив iз дружиною своею на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодii, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради…

Тепер лодii княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня iхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своiх лавах – встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як блискавицi, бiлокрилi чайки.

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту – собору Святоi Софii.

– Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! – лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.

Тiльки бувалi, покалiченi воi-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, – в тих, що з князем Ігорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.

Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдноi землi, турботи про яку привели ii сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Киiв, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.



Недовго вже пливли лодii морем, скоро вони потрапили до Суду[91 - Суд – затока Золотий Рiг.]. Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.

– Зустрiчають? – дивувався хтось.

– Не зустрiчають, а обдивляються, – вiдповiли йому бувалi воi.

Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються – нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.

На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам’яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдноi iмперii – Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеiв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, Свята Софiя. І всюди були стiни й стiни, що iх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своiх рабiв поставили iх iмператори Нового Риму – Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Іраклiй, Феофiл i наступники iхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд iхнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi i церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.

Побачили гостi з Киева й Суд, що в червонкуватому свiтлi загасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодii руськi довго пливли цiею затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами[92 - Мама – монастир Святого Мамонта.], де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.

У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, – на них iхали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибували з Пелопоннесу, Аравii, Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту – iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.

Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом – Перу, що нагадувало передграддя Киева. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.

Коли лодii зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Киева ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi.

Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдноi землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до неi, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати.

– Матiнко княгине! – бiдкались вони. – Гинемо! Захисти нас, заступись!..

Купцi стояли навпроти княгинi в лодii, що колихалась вiд легкоi хвилi, й говорили:

– Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей – з Єгипту, Азii, iспанцiв, а хоч i франкiв – вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород свое добро – хутра, мед, вiск, – все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi е надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до епарха[93 - Єпарх – начальник мiста.], сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. І хоч-не-хоч – продавай, бо один тiльки мiсяць маеш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то епарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.

Знову ж, – вели далi купцi, – коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаемо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить епарх i що iм самим непотрiбне: шовк – найгiрший, оксамит – прiлий, i то кожен мае право купити тiльки на п’ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приiхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маемо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поiдемо на Русь?

І вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:

– Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiеi землi. Що й говорити, багатства тут е досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сирiя з Миспотамiею, – все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi – у iмператора та його патрикiiв. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!

Княгиня Ольга дивилась на прикритий шматами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.




7


Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Пiднявшись на лодii, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.

І вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв…

Пiзнiше, коли лодii були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяеться зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п’ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина – купцi вже знали грецькi порядки.

Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброiвшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось – хто знае, бо вимовляли вони замiсть Прастена – Фрастьона, замiсть Степана – Стандера.

– Оце, – смiялись купцi, – почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги… Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Киева, чуете?

Царевi мужi переписали купцiв, якi приiхали на торг, а тодi запитали:

– Чи всi?

Купцi вiдповiли:

– Нi, не всi, бо з нами разом зi своiми послами приiхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi перезирнулись.

– Княгиня Ольга?.. Але ж у Киевi князь Ікмор?

– Був у Киевi великий князь Ігор, а не Ікмор, але вiн помер, – вiдповiли купцi. – З нами ж приiхала його жона i велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд епарха добре придивитись, хто приiхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодii й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, – хiба мало гостей приiжджае до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!

І тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились iй, але не знали, як дiяти.

Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть iм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть iх у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города.

Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приiхала з купцями своiми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без iхнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.

Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своiй лодii й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Киевi.

І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приiхавши до цього чужого мiста?

Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було епарха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й покоi: по чотири купцi на келiю, жони – по двi в келii, а княгинi Ользi – келiя з спочивальнею i сiньми.

І ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне[94 - Мiсячне – утримання для купцiв на мiсяць.], а сли – слябне[95 - Слябне – утримання для послiв.], дали iм двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй – послiв, а разом з ними й княгинi Ольги.

Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:

– Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руськоi землi – з послами своiми, купцями, почтом. І не просто я приiхала, а до iмператора на розмову.

– Нашi сли в Киевi сповiстили нам, – вiдповiли мужi, – що пiсля того як князя Ікмора вбили нiмцi, на Киiвському столi сидить син його Сфендослав.

Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою:

– Я жона князя Ігоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у своiй землi, володiю Киiвським столом, маю сина не Сфендослава, а Святослава i приiхала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене?

– Імператора Костянтина, – вiдповiли мужi, – немае нинi в Константинополi, коли вiн повернеться – не знаемо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв – ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готове.

Ще мужi додали:

– Якщо ж княгиня Ольга бажае подивитись Константинополь, ми допоможемо iй i покажемо все, що ii цiкавить.

Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга – дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довгоi дороги, а може, й iншоi якоiсь причини, – сказала царевим мужам:

– За те, що прийняли мене, слiв моiх i купцiв, – iмператору ромеiв спасибi. Спасибi й за те, що даете мiсячне купцям, – вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного – то нi я, нi сли не маемо в ньому потреби. Не убогi суть князi киiвськi, i якщо iдуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора.

Закiнчивши, княгиня додала:

– А доки iмператора вашого, як ви кажете, немае, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я iхала сюди, щоб стирчати на Судi.

Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по своiх келiях.

Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову.

– Так що ж, – звернулась до нього княгиня Ольга, – чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?

Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив:

– Не вiдаемо, матiнко княгине, що й робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не знаемо, як торгувати, що продавати?

– А ви iм нiчого й не продавайте.

– Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?

– Я купую у вас всi вашi добра, – сказала княгиня. – І не по тiй цiнi, яку скаже епарх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, – вона показала на келiю, – моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуеш, Воротиславе, купцi моi нехай не йдуть на торг.

– Слухаю, матiнко княгине, – зiтхнув Воротислав. – Якi збитки! Збитки матимеш, княгине!

Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як лiс, стояли лодii з усього свiту.

– Не заради заробку приiхали ми сюди, – закiнчила вона, – а заради добра й тишi землi Руськоi… Роби, як сказала.



Наступного ранку на подвiр’i монастиря Мамонта зацокотiли колiсницi, закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi.

Але трапилось те, чого мужi не ждали й не могли ждати. Руськi купцi вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм сказали, що не мають потреби iхати на торг, бо всi iхнi товари вже проданi.

Царевi мужi, серед яких, звичайно, було чимало й торговцiв i якi надiялись з допомогою епарха за безцiнь придбати те добро, яке лежало на лодiях i яке вони самi бачили на власнi очi, були дуже збентеженi, скривдженi в своiх користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору.

– Яке ж ви мали право торгувати без згоди епарха в Константинополi?

– А ви запитайте про це в княгинi, – вiдповiдали руськi купцi.

Тодi царевi мужi подалися до княгинi. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужi сiли й довго ждали пiд стiнами келii. iм сказали, що княгиня одягаеться. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало припiкати. Мужам сказали, що вона снiдае.

Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з келii. Мужi рушили до неi, почали скаржитись, що руськi купцi порушують всi закони iмперii, не хочуть торгувати.

– А вони вже поторгували, – вiдповiла iм на це княгиня, – я закупила в них усе iхне добро.

– Але торг у Константинополi, – не вгавали мужi, – мусить iти через епарха, за його згодою.

– Я купила у моiх купцiв все добро ще на морi, а не на константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Судi.

Що могли сказати царевi мужi?

– Я хотiла би бачити Константинополь, – сказала княгиня. – Де моi купцi i сли? Хто з нами поiде, царевi мужi? І по п’ятдесят будете нас пускати чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже боiтесь такоi моеi ратi?




8


Тепер iмператор Костянтин знав, хто приiхав з далекоi Русi до столицi iмперii. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег, як вiдмовилась вiд слябного, як не дозволила своiм купцям iхати на торг, а сама купила всi iх добра.

Усе це, а особливо остання витiвка княгинi Ольги, дуже роздратувало iмператора. Вiд епарха Льва вiн знав, якi чудовi хутра привезли купцi з Русi, i хотiв, як про це також домовився з епархом, купити цi хутра для себе.

– Пiвнiчна княгиня, – говорив iмператор Костянтин у своiх покоях у Великому палацi, звертаючись до паракимомена[96 - Паракимомен – перший мiнiстр.] Василя, – дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зумiемо ii повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi багатства Нового Риму, а вже потiм ми ii приймемо у Великому палацi.

І день за днем чиновники iмператора водили княгиню в собор Святоi Софii, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi ii возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя.

Чиновники не тiльки возили ii, а й повчали:

– Імператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надiемось, прийме княгиню руську… Проте у Великому палацi iснуе церемонiал, якого мусять додержуватись усi, кому випадае щастя бачити василевса. За цим церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують тiльки окремi особи, i коли iмператор дае дозвiл на прийом, посла вводять до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши iмператора, мусить впасти перед ним ниць… А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор.

Крокуючи площею Августеона поряд iз царевими мужами, княгиня Ольга слухала цi слова й говорила:

– Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я прибула сюди не як посол. Я – руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого роду, а також iз слами своiми… Я б хотiла також сказати, що твердо стою на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палацi, тримали пiд руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слiд падати ниць. Отже, це стосуеться й iмператора ромеiв.

Імператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколiшки.

Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.

В свiтi ще котилась i ширилась слава про мiцну, непереможну Схiдну iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це була не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий i Константинополь.

Греки Схiдноi iмперii називали себе законними спадкоемцями Риму, iмператори Вiзантii хвалились своiм походженням вiд Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.

Але Новому Риму було далеко до справжнього древнього Риму. Цей Новий Рим iз столицею Константинополем тулився на невеликому шматку землi мiж Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужi землi, чужi племена й народи, вороги.

Були часи, коли Новому Риму – Вiзантii – щастило захоплювати в Європi, Азii, Єгиптi великi простори землi, поневолювати цiлi народи, забирати iхнi багатства, уярмлювати людей.

Історiя Нового Риму – Схiдноi Римськоi iмперii – знала часи, коли в цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й письменнiсть. Свiт дивувався – i немарно – Костянтину Великому й Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й бiльше, нiж Древнiй Рим.

Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття за столiттям Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в своiй же iмперii; всi землi Вiзантii, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров’ю. Що не рiк – повстання проти Вiзантii спалахували то в Азii, то в Африцi, то в Європi.

Імператори Вiзантii володiли, правда, одним могутнiм засобом – вони озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне наймане вiйсько i флот, страхали своiх ворогiв таемничим грецьким вогнем, що здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога.

Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантii. Так, Схiдна Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти.

Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантii було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперii iх було п’ятдесят дев’ять. Серед них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них – розпусники й п’яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один одного, рiзали, труiли, топили, залили Соломонiв трон кров’ю.

Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Імператори приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав своему королю про «убогу урочистiсть» Великого палацу.

І зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор Костянтин не раз кликав до себе епарха мiста Льва, паракимомена Василя, великого папiю[97 - Великий папiя – головний розпорядник Великого палацу.] i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали ii слiд провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi палаци.




9


І нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор Костянтин наступного дня прийме ii з купцями й слами у Великому палацi.

9 вересня! У своiй келii, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями своiми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги.

Але вона мовчала, терпiла, ждала. Імператора Костянтина, кажуть мужi, немае в столицi, iмператор приiхав, iмператор недужий… Сонце вставало над Перу i спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодii руськоi княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у неi наростали розпач i образа.

Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним…



Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра – Золота палата, у якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папiя, всi дiетарii на чолi з примикарiем[98 - Дiетарii – помiчники великого папii; примикарiй – iхнiй начальник.], десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги, наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом.

В призначений час Магнавра сяяла. У кутку ii на високому, вкритому темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон – для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче – позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора.

У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту, i тому частина iх стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з Святоi Софii й церкви Святих апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса.

Час прийому наближався. Вже в Орологii – сiнях палати – було повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя[99 - Чини кувiклiя —охорона.], деякi з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi – найбiльш поважнi – сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати з’явиться папiя, дасть знак входити…

Але папiя не виходив. Вже в його каморi – першiй вiд входу лiворуч – дiетарii приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але срiбнi дверi до покоiв iмператора були зачиненi, два кувiкiларii бiля них стояли нiмi, мовчазнi.

Імператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дiетарii принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом – дивiтисiями з хламидами – i ларцi з вiнцями. Коли дiетарii вийшли, безбородi евнухи почали одягати iмператорiв…

На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з евнухiв, патрикii, вищi чини гвардii стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя – котрий уже раз! – у своiй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.

Нарештi серед напруженоi тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденноi камори, примикарii дiетарiiв широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор ромеiв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з’явились на порозi.

За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софii:

– Многi лiта вiнценосному iмператору…

А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисii, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.

Тодi папiя схопив свое кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

– Многi лiта богохранимому нашому василевсу! – гримiв хор.

Так сидiв на тронi iмператор Вiзантii – наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.

– Логофета![100 - Логофет – церемонiймейстер.] – почав вiн церемонiю, звертаючись до папii.

Все сталось далi дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй[101 - Адмiсiоналiй —адмiнiстратор.]. Той одразу викликав логофета. Ось логофет з’явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня киiвська Ольга.




10


Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр’i монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса е в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату – Магнавру.

А все ж княгиня не могла уявити всього, що ii жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами ii стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолоченi леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.

Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неi. Усi знали, кого в цей день приймае iмператор Вiзантii, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв iх бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?

Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами… Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неi легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов’язка, кiнцi якоi спускались на плечi. На шиi в неi висiв знак княжеського роду – золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.

Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi – темнi, тiльки на двох – княжого роду – багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi киiвськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.

Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своiми i одягом нагадували воiв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.

Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки – то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили своi пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли…

Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька евнухiв пiдставляли iй своi плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неi, дав iй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони ii почту, сли, купцi, товмачi й слуги – бiльше як сто чоловiк.

І тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неi став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На iхнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантii був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа.

– Імператор жде слова! – прошепотiв логофет.

– Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта…

В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги.

– А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо iх прийняти на многi лiта…

Хори в каморi заспiвали:

– Многi лiта iмператорам, многi лiта!

А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари…



Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з якоiсь пiвнiчноi сувороi й холодноi землi пiсля послiв iз Єгипту, Аравii, Вiрменii i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже звичайнi, а може, й убогi для Золотоi палати дари.

Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi е що показати у Вiзантii i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора ромеiв.

Купцi з Русi поклали перед престолом iмператора хутра горностаевi – такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорнi, як небо вночi, рiвнi, блискучi, ось витягнулось хутро ведмедя – страшне й грiзне, ось заколихались цiлi низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв.

У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не мiг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум – всi переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки киiвськоi княгинi.

Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли хутра, iх мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали сипатись разки горючого каменю[102 - Горючий камiнь —янтар.], поруч iз ним лягла цiла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб’ячого зуба… У Магнаврi чувся шум вiд речей, що падали на пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей…

А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом iмператора, що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами, прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч, шолом, золотий щит – вироби кузнецiв золота з Киева й Роднi.

Імператор Костянтин дивився на дарунки княгинi Ольги, i блиск його очей, руки, що вп’ялися в поручнi престолу, свiдчили, що вiн, як i всi присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн не ждав таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало його особi, намагався не виказати своiх почуттiв, а тому стримано й холодно велiв логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дякуе за дарунки i приймае iх як знак любовi i дружби, якi здавна iснували й мусять iснувати мiж iмперiею i Руссю.

А потiм швидко, так швидко, що княгиня i ii сли навiть не помiтили, свiтло в каморi, де стояв трон iмператора згасло, i вiн сам зник, нiби його й не було.

Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась…



Але весь прийом у Великому палацi ще не був закiнчений. Тiльки iмператор Костянтин зник iз Золотоi палати, княгиню Ольгу й ii почет оточили рiзнi урядовцi. Вони повели ii переходами, галереями в палату Юстинiана, де ждала iмператриця.

Із Золотоi палати до Юстинiана було зовсiм недалеко, якась сотня крокiв – через Левзiак, або й ще ближче – через галерею Сорока мученикiв i Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсiм iншим, довгим, шляхом – через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотоi руки, триклiн 19 акувiтiв, – безконечними переходами, галереями, нарештi через внутрiшнiй iподром палацу.

Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах, галереях, переходах, на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли золотi, емалевi й срiбнi амфори й вази, скрiзь висiла зброя – мечi, кольчуги, щити, а в багатьох мiсцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царськi одежi…

Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували княгиню Ольгу й ii почет, помилився i повiв iх не цим шляхом, а через iншi палати й галереi, – гостi з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки Великого палацу, а й всього Константинополя. І це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомi разом з нею.

Так вона потрапила нарештi до палати Юстинiана – однiеi з кращих палат у Великому палацi. Високу стелю, звiдки через вiкно потоками лилося свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по якому кращi майстри висiкли схожi на мереживо найтоншi узори; над колонами зробленi були мусii, що зображували iмператорiв колишнiх i iхнi подвиги.

В кiнцi палати, як i в Магнаврi, на високому, вкритому пурпуровими килимами помостi стояли два позолоченi крiсла, в одному з яких – посерединi – сидiла iмператриця Єлена, а праворуч вiд неi – невiстка ii, дружина iмператора Романа – Феофано.

І цариця Єлена, i ii невiстка одяглися для прийому якнайкраще. На iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано – мантiя бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом i камiнням дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на плечi ii, на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння.

Імператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед iхнiм помостом попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими, схожими на вежi, прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з яких мала свiй ряд i свое мiсце. А попереду всiх iх стояла висока жiнка – так звана опоясана патрикiя, права рука iмператрицi, головна особа в гiнекеi[103 - Гiнекей – жiноча половина палацу.], вiд одного слова якоi залежали успiх, почестi, слава, а часом i життя кожноi жiнки з почту iмператрицi.

Але зараз у Юстинiанi керувала прийомом не опоясана патрикiя, а препозит двору з своiми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк шелестiв на жiнках.

У цiй тишi препозит урочисто виголосив:

– Княгиня руська Ольга.

Імператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.

Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею, одна по однiй, iшли княгинi й бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала.

Звичайно на цьому мiсцi посли й гостi, яких приймала цариця, також повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед iмператрицею на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всi руськi жони.

І знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову жони киiвськi поклали перед троном дари – емалi, чудовi лунницi, скриньки з риб’ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за ii дарунки. Тодi за завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi iх звуки iмператриця Єлена i ii невiстка Феофано вийшла з палати, а опоясана патрикiя ще з кiлькома жiнками у прополомах повела руську княгиню до Кентургiя – великого й високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах.

Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час нiхто з них не присiв – iх водили, або ж вони змушенi були стояти. Та, либонь, i самi господарi розумiли, що iхнi гостi змучились. Опоясана патрикiя запропонувала княгинi Ользi сiсти в Кентургii й спочити, доки iх не покличуть до кiтону[104 - Кiтон – покоi iмператорiв.] iмператорiв.

Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. «Отепер, – думала вона, – буде нагода поговорити з iмператором».

У покоi з оббитими пурпурним оксамитом стiнами бiля невеликого позолоченого столу сидiла вся родина iмператора: вiн сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок.

Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у великих залах, де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв, музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А в цiй палатi було тихо; кiлька свiтильникiв, що горiли в кутках, заспокоювали очi; у покоi широко розчиненi дверi на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне плесо Пропонтиди.

Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин, що встиг уже переодягтись i був у легкому коловоi[105 - Коловiй – тунiка з короткими рукавами.], зустрiв ii просто, привiтно.

– Я думаю, – сказав вiн, – що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гiркого, i тому запросив сюди – попробувати солодкого.

На блюдах i в мисках, якi стояли на столi, горою були насипанi виноград, фiнiкiйськi ягоди, царгородськi рiжки; чудовi вази були наповненi садовиною, а корчаги вином.

За цим столом прислужували тiльки знатнi жiнки двору, вони нечутно з’являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й непомiтно виходили.

Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгинi киiвськоi з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Киева вiд священикiв своiх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити i тепер досить впевнено вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини.

А питань цих було багато. Княгиня Ольга розумiла, що вони нiчого, зовсiм нiчого не знають про ту далеку краiну, з якоi вона приiхала, навiть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його нiжними плодами пiвдня, вони запитували, чи справдi люди ii краiни ходять голi, а коли холодно – залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справдi в Киевi приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифiйськими[106 - Рифiйськi – Уральськi гори.] горами одноокi люди?

Не тiльки члени його родини, – сам iмператор Костянтин, який писав цiлi трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, якi там живуть люди. Вiн чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березi Днiпра, та й то тiльки у його верхiв’ях, а на лiвому березi живуть якiсь уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги володiють всiм берегом Понту евксинського аж до Херсонеса з Клiматами[107 - Клiмати – область iмперii, Крим.] i всiма землями вiд Дунаю до Дону.

– Нi, iмператоре, – вiдповiла княгиня Ольга, – Русь живе i на правому, i на лiвому березi Днiпра, а печенiги – то тiльки хмара, яка блукае на землях Русi.

– Чотири колiна печенiгiв, – почав iмператор, – Халовоi, Явдергим…

Княгиня Ольга посмiхнулась:

– Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь… Але Русь мае набагато бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром i далi, аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.

І княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi е Русь, як живуть люди над Руським i Крижаним морями, коротко сказала й про звичаi, про вiру, побут цих людей.

Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було помiтно, стежили не тiльки за ii розповiддю, а й за кожним рухом, словом…

Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей вiд неi, невiстка iмператора – Феофано. Вiд слiв своiх i вiд багатьох людей вже тут, у Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цiеi дiвчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого iмператора Романа. Сли ж говорили княгинi, що Феофано вважаеться найкрасивiшою жiнкою свiту.

Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман – стрункий, як кипарис, мав чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарiвну квiтку пiвдня – вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся ii було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась, на ii обличчi з’являлось щось хиже, зле.

Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у iмператора. І чомусь iй здавалося, що то не невiстка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кiшка, змiя, – щось зловiсне й страшне з’являлось у цi хвилини в очах Феофано.

І iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i пiшла iмператриця Єлена, слiдом за нею, попрощавшись з княгинею, пiшли Феофано й Роман. Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже скiнчити прийом. Вiн дав знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала купа золотникiв, Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денцi, викладене дорогоцiнними каменями i емалями.

Імператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:

– Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак нашоi любовi, що живе, доки свiтить сонце.

Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала образ Христа. Вона зрозумiла – цим закiнчуеться прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим iшла у Великий палац, i що нiчого не сказала iмператору.

І, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своiх руках, промовила:

– Вiд землi Руськоi я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть i ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я iхала сюди…

Імператор вислухав княгиню, i хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Пiсля дару iмператора, за церемонiалом двору, гостям належало тiльки подякувати й прощатись…

Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би ii слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити.

– Я, великий василевсе, хочу сказати небагато… Їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про городи грецькi на Руськiй землi i про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби iмператори, а паче молодi дщерi царського роду приiхали колись до Киева-города, де живу й князюю я з синами моiми Святославом i Улiбом…

Імператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:

– Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба було б сказати, щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине ельго, до того ж я хворий… Що ж, ми зустрiнемось ще раз – i тодi поговоримо про все докладно… Прощавай, княгине Ельго!

Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.

На тому цього вечора у Великому палацi все й закiнчилось. Імператори зникли, зникла опоясана патрикiя iз своiми помiчницями, лишився тiльки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.

Ідучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували лiхтарi, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.

Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа iмперii – права рука iмператора, перший його боярин i воевода – розмовляе з нею руською мовою так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не смiла нiчого запитувати в нього i вiдповiла, що дуже задоволена прийомом i що справдi трохи стомилась… Та потiм, коли вже було зовсiм близько до ворiт, вона зупинилась i запитала одверто в паракимомена:

– Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.

– О, – вiдповiв паракимомен, – iмператор Костянтин просто хворий i над силу зробив прийом.

– Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?

– Коли? – замислився паракимомен. – Я думаю, що це буде швидко. Ми повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе ii прийняти й говорити з нею… Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, – на подвiр’i Мами?

Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi…




11


Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу, але насправдi був цiлком здоровий. І коли руська княгиня залишила кiтон, вiн вийшов iз покоiв у сад над морем.

Там його i знайшов паракимомен Василь, який, провiвши княгиню, повернувся до кiтону пересвiдчитись, що iмператор уже спить, i, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.

– Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з киiвською княгинею, – тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й вклоняючись йому.

Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.

– Так, – вiдповiв iмператор, – ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але вона розумна, хитра.

– Невже княгиня може високо пiдiйнятись над своiм диким народом?

– Я боюсь, – оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, – що ми не знаемо цього народу. Русь, як ми думаемо й скрiзь стверджуемо, це – багатоплемiнний варварський народ, раби, убогi еллiни, що не знають военного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу iмперiю? Адже iхнi князi Олег i Ігор стояли он там, – вiн простяг праву руку й показав у темрявi на Перу й Галату, – пiд самими стiнами Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?

Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор, i щiльнiше закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ.

– Але зараз там сидять не Олег i Ігор, а жiнка… княгиня Ольга, – смiючись, промовив паракимомен Василь.

– Ця жiнка не краща вiд своiх князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.

– Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?

– Вона нiчого не сказала, але запитала в мене про нашi городи над Понтом та ще про Саркел, який нiбито заважае Русi на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi й про Клiмати. Ще вона припрошувала мене й молодих iмператорiв разом iз дочками моiми приiхати до Киева, де в неi е два сини… Сфендослаф, Гузлiб…

– Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, – згодився паракимомен. – Але на таку зухвалу мову в нас е вiдповiднi слова.

– Я, як ми домовились, нiчого iй сьогоднi не сказав. Треба знати, що думае твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.

– Що ж, – хижо засмiявся паракимомен, – княгиня одержала сповна все, що iй належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, iй е над чим подумати i над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв i ночей надалi, я сказав iй, що мiй iмператор ще говоритиме з нею.

– Вона просила мене про це?

– Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жiнка… А вже насувае осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..

– Ти зробив усе, як ми домовились?

– Так, iмператоре, – вiдповiв паракимомен, – все зроблено, як ми домовились. Василiки[108 - Василiк – посол.] нашi давно виiхали до печенiгiв з дарами, а тi вже зустрiнуть iх над морем чи над Борисфеном[109 - Борисфен – грецька назва Днiпра.]…

Імператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.

– Я хочу спочити, – сказав вiн.

– Час, iмператоре, час, – взяв його пiд руку паракимомен.




12


Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi, побув там, поки Костянтин роздягався i лягав у ложе, постояв бiля дверей опочивальнi, пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах стояли озброенi етерiоти[110 - етерiоти – внутрiшня охорона.], i повернувся у парк, де щойно був з iмператором.

Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також хотiв спати, тихо шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.

Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом, але разом i постiльничим iмператора. Коли iмператор прокидався, постiльничий його мусив ждати; коли iмператор виходив у Золоту палату, парикимомен iшов поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй. Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.

А тим часом в усiй Римськiй iмперii не було, мабуть, людини, що так ненавидiла б iмператора Костянтина, як його паракимомен i постiльничий Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi в саду над Пропонтидою.

Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як i Костянтин, у них був один батько – Роман І. Костянтин був братом Василя.

Але Костянтин був iмператором, його називали Порфiрородним, бо вiн народився у Великому палацi, у Порфiровiй палатi, матiр’ю його була iмператриця, дружина Романа І.

Мати ж Василя була рабинею-слов’янкою, що прислужувала iмператору Роману, коли вiн був у походi в Болгарii, вiддала йому тiло й душу i народила сина Василя.

Імператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов’янка народила сина, велiв одiрвати його вiд грудей матерi, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв оскопити його, щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.

Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь довiдався, хто був його батько, i взнав правду про свою матiр, яка не змогла жити без сина, втопилася у морi.

Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув страхiтливу iсторiю про смерть своеi матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на рабiв дивились, як на тварин. І хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була його матiр’ю, вiн навiки забув про неi, бо не хотiв бути сином рабинi.

Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг хвалився своею кров’ю, пробивався по щаблях iерархii Великого палацу, втиснувся у царськi покоi, як безбородий[111 - Безбородi – евнухи, скопцi.], i довго працював у гiнекеi iмператрицi Єлени, пiзнiше став куропалатом[112 - Куропалат —мiнiстр.], а ще згодом i постiльничим, а в той же час i паракимоменом iмператора Костянтина.

Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов’янки, досягнув свого. Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина, його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, – до царського ложа.

Але постiльничому Василевi цього було мало. Вiн заздрив iмператору Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його, бо вважав, що той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi, вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.

Зараз постiльничий Василь був неспокiйний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому невiдому матiр, якоi вiн боявся, яку зрадив i прокляв. Син рабинi ненавидiв слов’ян, бо, як це йому здавалося, вони були виннi в його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про помсту i вбивство.




13


В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на перший погляд, нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв’язанi, як листки на одному стеблi.

Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно, тiльки один думае про iмператора Костянтина.

Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому палацi, у царських покоях, була людина, яка теж не могла заснути i так само думала про iмператора Костянтина. Це була Феофано.

Спав ii чоловiк – престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.

Перед нею проходило все ii життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!

Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину схований у землi шинок ii батька, до вух ii, здавалося, долiтав багатоголосий гамiр постiйних i несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку, що завжди лунала пiд склепiнням шинку:

Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi…
У нас е вино, музика i жiноча ласка!

А батько ii – старий, пузатий Кротир – ходив i пiдливав гостям вина, щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям, щоб грошi сипались до його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, грае музика:

Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi…

І поперед музик – дiвчина у короткiй спiдницi, у сорочцi з куцими рукавами, готова полюбити кожного, хто подаруе iй золоту або й срiбну монету.

Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше – Анастасiею, або ще простiше, як кричали п’янi, знахабнiлi чоловiки, обiймаючи ii стан: «Анастасо! Наша Анастасо!»

Однiеi темноi ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов i сiв бiля столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий чоловiк з блiдим обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. І сталось так, що цiеi ночi молодий чоловiк залишився у Феофано…

Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив ii всю нiч, назвав новим iм’ям – Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла, пристрасть i ласку сину iмператора Костянтина – Роману…

Вiн ii полюбив. Чи любила вона його – хто знае? Але вона любила Романа як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки в хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.

І мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а була однiею з найкрасивiших жiнок Вiзантii, а може, й землi, була тiею великою грiшницею, якiй все прощаеться за ii чари.

Пiд владою цих чар у той час, коли батько – iмператор Костянтин – сидiв на тронi й писав трактати «Про церемонii вiзантiйського двору» i «Про управлiння iмперiею», син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однiеi людини цiлком може вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однiеi Феофано.

Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала про це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона стала голоснiше про це говорити, коли Роман пристрасно вимагав у неi новоi й новоi ласки, вона на весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр’ю.

Імператор Костянтин, що все свое життя присвятив визначенню церемонiалу вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi в одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман заявив, що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонii. Це повiдомлення спочатку тiльки роздратувало iмператора ромеiв. Та коли Роман до цього додав, що у Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, iмператор схопився за голову.

Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв ii у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до царських покоiв. Прекрасна лакедемонянка впала ниць перед iмператором Вiзантii, потiм встала, подивилась на нього, i вiн побачив ii стан, який мiг бути взiрцем краси, ii темнi, iз живими вогниками очi, – таких не було, мабуть, на всiй землi, – ii уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, ii обличчя – нiжне, як пелюстка троянди, ii тонкий нiс, що свiдчив про надзвичайну чутливiсть дiвчини, перса, руки, ноги… «Прекрасна лакедемонянка!» – подумав iмператор Костянтин.

І незабаром, бо вже треба було поспiшати, пiзнього вечора у Влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа i Феофано, а ще через кiлька мiсяцiв, уже в Порфiровiй палатi, вона народила сина Василя.

Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що сталось з нею, Феофано мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не могла спати.

Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком своiм торкався води, вiд чого здавалося, що далеко, на самому обрii, висять два однаковi мiсяцi, Феофано чула, як нестямно б’еться ii серце, як горить тiло, розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч насправдi мала вона дуже багато, здавалося iй буденним, простим. Простою для неi була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима iз слоновоi кiстки, iз позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неi вже не було нiякого почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотiв увi снi… Може, та, мабуть, i напевне, батькiв шинок, пiсня «Ми убогi люди…», келих вина i поцiлунок незнайомого легiонера дали б iй у цю хвилину бiльше, нiж Великий палац, тиша його палат, царське ложе?!

Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:

Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх,
У нас е музика, вино й жiноча ласка.

Тепер на обрii був тiльки мiсяць, що складався з двох половинок: одна справжня, друга – вiдбиток у водi. Цi половинки швидко зменшувались – мiсяць заходив. І Феофано неодмiнно хотiла ранiше, нiж зайде мiсяць, вирiшити, що iй треба робити.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/semen-sklyarenko/svyatoslav-ukr/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тул – колчан для стрiл.




2


Денниця – вранiшня зоря.




3


Покон – звичай.




4


Джурджанське – Каспiйське море.




5


Оскол – скеля.




6


Поприще – мiра довжини, 2/3 версти.




7


Уроки й устави —податки.




8


Кузнь – рiзнi вироби iз залiза.




9


Цiж iз ситою – кисiль з розчином меду.




10


Корста – труна.




11


Ол – пиво.




12


Озадок – спадщина.




13


Без ряду – без заповiту.




14


Детський – княжий виконавець.




15


Гривня, куни – грошовi одиницi.




16


Отень – батькiвський.




17


Лядина – поле, оброблена земля.




18


Гора – найстарiша частина давнього Киева.




19


Тiун и – урядовцi, виконавцi.




20


Гриднi – княжа охорона.




21


Жеравцi – блоки.




22


Овочi – садовина, зiлля – городина.




23


Здателi – будiвельнi майстри.




24


Дворяни – слуги на княжому дворi.




25


Конець – вулиця.




26


Вуйко, уй – дядько, вихователь, пестун.




27


Корзно – мантiя, накидка.




28


Гривна – золотий обруч.




29


Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.




30


Ларник – княжий писець i охоронник печатi.




31


Саркел – Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.




32


Скотниця —скарбниця.




33


Перетесати – поставити свое клеймо, печать.




34


Дiтинець – фортеця города.




35


Верхнiй Волок – мiсце, де з Днiпра перетягали лодii до Волхова.




36


Ітиль-рiка – Волга.




37


Головники – вбивцi.




38


Сли – посли.




39


Утнути —убити.




40


На поток i пограбування – конфiскацiя майна й вiддання родини в рабство.




41


Ябетники – княжi прикажчики.




42


Платно – верхнiй одяг.




43


Знамено – клеймо, печать.




44


Рядовнчi – люди, що працювали по ряду (договору).




45


Закупи – тi, що брали купу (позику).




46


Примучити —приеднати.




47


Барма, бармиця – сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.




48


Пряслиця – камiнний грузок для ткацького верстата.




49


Волос – бог худоби, торгiвлi.




50


Медушi, бретяницi – клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).




51


Усерязi – сережки.




52


Унотька – дiвчинка.




53


Мечники – судовi виконавцi.




54


Вевериця – горностай.




55


Куни, рези – древнi руськi грошi, динарii – арабськi, со лiди – грецькi.




56


Знамено – тут знак, герб.




57


Обельний холоп – повний холоп, раб.




58


Руда i кров мали в древньоруськiй мовi однакове значення.




59


Домницi – схожi на великi глечики печi для виплавки залiза».




60


Криця —залiзо.




61


Оцел – сталь, криця.




62


Корчениця – кузня.




63


Парнi – дiрки для сопел.




64


Захожаi – дiлянки, урочища.




65


Милостниця – улюблениця.




66


Вотола – груба доморобна тканина.




67


Руське море – древня назва Чорного моря.




68


Каган – князь.




69


Посестрини – двоюрiднi сестри.




70


Нетi – племiнники.




71


Весь, мер я, чудь – пiвнiчнi племена древньоi Русi.




72


Танаiс – Дон.




73


Вручай – нинi Овруч.




74


Паволоки – коштовнi тканини.




75


Дiбаджi – оксамити з Рима.




76


Узороччя – вироби iз золота й срiбла.




77


Колти – пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.




78


Обояр – перський шовк.




79


Адамашка – тканина з Дамаска.




80


Саян – жiночий одяг.




81


Ахати й лоли – агати й рубiни.




82


Укотi – якорi.




83


Ревун, або рюен – вересень.




84


Пропонтида – Мармурове море.




85


Гiперборей – пiвнiчний вiтер.




86


Понт Евксинський – Гостинне море.




87


Корсунська земля – сучасний Крим.




88


Понт Айксинський – Негостинне море.




89


Давати роту —клястись.




90


Фар – маяк, що передавав свiтлянi гасла.




91


Суд – затока Золотий Рiг.




92


Мама – монастир Святого Мамонта.




93


Єпарх – начальник мiста.




94


Мiсячне – утримання для купцiв на мiсяць.




95


Слябне – утримання для послiв.




96


Паракимомен – перший мiнiстр.




97


Великий папiя – головний розпорядник Великого палацу.




98


Дiетарii – помiчники великого папii; примикарiй – iхнiй начальник.




99


Чини кувiклiя —охорона.




100


Логофет – церемонiймейстер.




101


Адмiсiоналiй —адмiнiстратор.




102


Горючий камiнь —янтар.




103


Гiнекей – жiноча половина палацу.




104


Кiтон – покоi iмператорiв.




105


Коловiй – тунiка з короткими рукавами.




106


Рифiйськi – Уральськi гори.




107


Клiмати – область iмперii, Крим.




108


Василiк – посол.




109


Борисфен – грецька назва Днiпра.




110


етерiоти – внутрiшня охорона.




111


Безбородi – евнухи, скопцi.




112


Куропалат —мiнiстр.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения